Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— На здоров’ячко,— сказав я.— То що він од мене хоче?

— Цього мені не було сказано,— відповіла категорично жіночка.

— А ви як думаєте?

— А мені думать на службі не положено,— мовила жіночка.

— То зараз іти чи завтра?

— Зараз уже начальника нема.

— Добре, прийду завтра. Але зміна у мене о п’ятій. Скажіть, після п’ятої прийду.

Жіночка продовжувала стояти. Дивилася на мене, ніби я був бронтозавр чи принаймні їв живих дітей.

— Він сказав, щоб ти прийшов удень,— мовила вона, проїдаючи мене очима.— Бо його після п’ятої на роботі вже нема.

— Не можу покинути робочого місця,— сказав поважно я.

— Він сказав, що нічого з твоєю пічкою не зробиться.

— Ну да, не зробиться. Погасне, а я відповідай. Скажіть, що прийду післязавтра.— А коли йому так уже пече, то хай сам прийде.

— Це щоб начальник ішов до тебе, молокососа? — вражено зойкнула жіночка.

— Не він мені потрібен, а я йому,— мовив і знову зняв стільки куряви, що жіночка схопилася за носа, щоб знову не чхати.

Хотів, щоб вона пішла, але вперто продовжувала стояти.

— Він сказав, щоб прийшов завтра,— категорично відчеканила вона.

— То хай присилає підміну,— буркнув я.— Робочого місця я не покину.

Розмова була ідіотична, бо до управління було два кроки, і я між засипкою палива вільно міг туди скочити. Але я уперся.

— Значить, не прийдеш? — загрозливо спитала жіночка, вона й досі, бідолашка, не могла відірвати від мене погляду.

— Я сказав!

Ще трохи потопталася, озирнула сутерен, ніби це було відділення пекла, в яке після смерті конечно мала потрапити, махнула сухенькою, схожою на жаб’ячу, лапкою й пішла. Я, звичайно, повівся дещо визивно, але настрій у мене останнім часом, особливо після того “суду” над Ларисою, і в цьому треба признатися, був жахливий. Це значило, що вже ніколи не підійде до мене, коли я сиджу на лавочці й дивлюся, смалячи, на розлив осінніх барв, ніколи не поведемо ми грайливо-зачіпної розмови, ніколи не називатиме вона себе моєю подружкою, хоч подружкою моєю вона так і не стала, і не сидітиме біля мене в час вечірніх баляндрас чи пристрасних Славкових політичних монологів. Думка про це доводила мене до шаленства, але тут-таки в мені з’являлася протягла смутна нота (це як музика з “Поеми екстазу” Скрябіна), яка глушила моє шаленство, переливаючи його в покірливий смуток.

Після ж цього відвідання настрій мій змінився: а що, коли Лариса з помсти нас продала? Як вона тоді сказала: “Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно!” Ця фраза випливла в мені, ніби підсвічена ліхтарями. Чи недоладно була побудована, чи під нею був глибший зміст? Це могло означати, що дівчина мала змогу нас продати, але була зв’язана клятвою й не зробила цього. Зараз вона клятвою не зв’язана, на нас люта, бо ми її категорично, а може, й несправедливо від себе відкинули, отже, здобувала над нами певну владу. Здається, ми тут учинили нерозважно — і того, що вона знала, здається, було досить для витворювачів злочинців, щоб сколотити із нашої напівдитячої вибаганки, отого братства, антирадянську організацію. Якось це нам раніше не приходило в голову.

Я стурбувався. Тільки тепер зрозумів, що моє відтягування візиту до начальника ЖЕК-у було підсвідомою самоосторогою: треба було б повідомити про це Артура і Славка, аби вони ще раз передивилися свої папери і безжально вилучили все, що хоч натяк могло дати на наше братство. І хоч я проголосив себе таким ригористом, котрий аж ніяк не покине робочого місця, десь пізніше, коли стемніло,— саме почав накрапати дощик,— замкнув кочегарку, пильно обдивився навкруги, чи ніхто за мною не стежить, і подався до Славка, відчуваючи, як зимні краплі длубаються в моїй непокритій голові. Дорогою я кілька разів заходив у завулки і стояв там у тіні дерев, щоб зафіксувати, чи ніхто за мною не стежить. Стежити могли б нишпорки піші і з машини, але нікого не побачив, машин не було також. Вибрав я Славка тому, що до нього було ближче та й хата його стояла осторонь інших.

На мій умовний стукіт він одразу ж відчинив вікно — я викликав його у двір. Вийшов так само простоволосий, налягаючи на костури, і тут, у садку, мочені холоднющим дощем, що вже добряче припустив, я розказав йому про візит до мене і про свої підозри.

— Гаразд! — сказав він, ставши незвично серйозний.— Я Артурові перекажу. А ти сам добре почистив свої папери?

— Цілком,— сказав я, потис теплу ще від хати Славкову руку й побіг на роботу; куртки я з поспіху не вдягнув, а подався в самій робі, і та роба холодною бляхою чавила мені на плечі. Знову зайшов кілька разів у завулки, з дерев, під якими ховався, опадало листя і скрапували великі важкі краплі, які, ніби кулі, вбивалися мені в тіло, бо роба вже мене не боронила — стежі за собою не помітив. Зрештою, я мав де погрітися, отож, повернувшись у кочегарку, скинув мокру робу