Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Є причина,— кисло вичавив Артур, усе так само дивлячись на дошки столу.— Бачиш, якось так випадково сталося... Ну, я теж бачив тебе з ним на танцях.

— Дуже мило,— іронічно всміхнулася Лариса.— І що?

— А те, що наше місто маленьке,— сказав Артур, і люди, хоч-не-хоч часто одне одного передибують... Знову-таки випадково. Так от, коли мене викликали на розмову на Миколаївську... я сидів біля вікна й побачив, як він переходив там двір.

Це було ніби вибух. Я подивився вражено на Артура: отже, він, як і я, закохано стежив за Ларисою, але про того її залицяльника, Толика, здається, нам нічого не казав. Чому? Я зирнув на Ларису, вона стояла червона як рак, з розширеними очима. Зирнув і на Славка — той закляк. Ларисині очі наповнилися слізьми.

— Кажеш неправду! — вигукнула вона.

— На жаль, правду,— тихо проказав Артур.— Саме тому, ми одноголосно вирішили, що братство розпускається, і віднині ми просто знайомі.

Лариса схопилася руками за обличчя, заридала й кинулася із Славкового обійстя геть. Ми із Славком сиділи закляклі, німі, вражені й майже розтрощені — Артур же стояв. Блідий, випитий, із вимушеною всмішкою, дививсь услід Ларисі, яка вже бігла вулицею, і мені здалося, що суддя з нього, може, й справді безжальний, але й не менш жалюгідний, адже найглибше умів ховати почуття до Лариси, а от тепер мусив їх зрадити. З обов’язку дружби до нас, особливо до мене, він чавив і нищив у собі те почуття, але знищити не міг. От чому в той роковий день, коли було проголошено розпуск нашого братства, він страждав більше за нас. Бо й він мав гріх, коли вірити, що сказав правду, бо й він переступив закони братства, як і Лариса: знав, що та гуляє з людиною, зв’язаною із Миколаївською, і мовчав. Мовчав, аж доки не приневолило його сумління, як і Ларису, і він тоді заговорив. Отак жорстко, отак безжально заговорив, і ніхто з нас тоді й не подумав, що й Лариса могла не знати про таємні оборудки свого “учителя танців”. Але тепер їй нікуди було діватися: батько — інформатор, і залицяльник — інформатор, то хто ж тоді вона, ота загадкова й химерна Лариса? Чому була так уражена розкриттям і чому так гірко заридала, адже ніколи ми не бачили, щоб вона плакала? Життя жорстоке в своїй метафізичності, думаю я тепер, і саме в цьому його абсурд. Саме тому так нещадно причавлює воно нас нігтем, аби в черговий раз довести: ніякі ми в ньому не homo sapiens, а просто комахи, існування яких, як подих і як трава. Не встиг озирнутися — і віє на тебе подихом осені, і листя падає, але воно, листя, має більше надії, ніж ми. Бо з весною воно, як птиця Фенікс, воскресає, а з нас, нещасних homo sapiens, воскрес поки що лише один — той, кого послано “добру новину звіщати вбогим”, той, кого послано “проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених” (Лука, IV—18). Ми ж усі, бідні, грішні, запалені своїми пристрастями, і вони часто стають як більмо на оці нашому. Ми ж грішні, бо втратили були друга, якого з любові своєї засудили. І любов наша стала черв’яком, котрий усе сточує, і вогнем, котрий усе спалює. Ми ж, три біблійні юнаки, цього разу кинули себе в піч самі. А може, й не так, може, ми мали рацію, коли виривали з серця загніждженого там гачка, коли зривали з голови накинену сітку, коли кидалися врозтіч од сака, в який нас заганяли грубі й немилосердні ноги, самі ноги без тулуба й голови. Як воно було насправді, ми довідалися пізніше, але й досі, згадуючи все те, я маю таке відчуття, яке виникає, коли розчавлюєш метелика, котрий рвався із темряви на твоє світло, а ти його безжально ловиш у долоню й трощиш йому кістки. Це відчуття я мав усі ті роки, які перетворювали мене із бентежного, мислячого ergo у стандартну людину, і цей жаль для мене, стандартної людини,— єдина запорука, що мій дух до решти не загас. А може, він і спалахнув у цих рядках, як та ж таки птиця Фенікс, і я знову бентежно озираюся довкруги себе, намагаючись знайти стежку у пустелі, що її створила мені моя ж добровільна стандартність. Не знаю, що відчували й думали тоді Артур із Славком — у мене ж було так.

Але це ще не кінець цієї історії. Мене несподівано викликали в домоуправління, власне ЖЄК, бо ми належали цій організації, і я відразу ж відчув, що це неспроста. Начальником у нас був відставник, людина із обличчям, ніби сокирою тесаним, із могутнім носярою і напрочуд круглими очками під густими бровами — такі очка називають “колючими”. Розпорядження начальника передала мені маленька, сухенька, зморщена жіночка, яка бозна-що робила в домоуправлінні, але на мене вона подивилася з таким жахом, що я миттю зметикував: у них, певне, побував чорний ангел, який, річ певна, говорив не з нею, але в неї надто гострий носик, щоб не совати його куди треба й не треба; очевидно, переді мною стояв спеціаліст із підслухів, але доброхітний і який працював на себе, а не на певні морочні інституції.

— Що він від мене хоче? — спитав я.

Саме завантажував піч і здійняв досить-таки вугільного пилу, бо її очі затріпотіли, гострий носик, що любив устромлюватися куди треба й не треба, наморщився, і вона так голосно й тонко чхнула, що те чхання, наче м’ячик, пострибало по сірих, а, властиво, чорно-сірих стінах мого сутерену.