Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Вийшла сестра, вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите — вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.

— Брате,— зашепотіли ті спечені губи.— Я скоро помру!

22

Ларису покликав на сходини Артур, я рішуче відмовився це робити. Він перестрів її після лекцій біля технікуму і, хоч вона була не сама, а в супроводі якогось білявого жевжика (Артурове визначення), відкликав її і повідомив, що сьогодні о такій-то годині всі ми дуже хотіли, щоб вона прийшла до Славка.

— Відбудеться суд? — спитала, криво всміхнувшись.

— Ні,— сказав Артур.— Чесна і відверта розмова. Що це за один із тобою? — Він кивнув на жевжика, який чемно стояв осторонь.

— Учитель танців,— мовила Лариса.— Може навчити танцювати й тебе.

— Mersi,— сказав Артур і чемно вклонився.

— А як не прийду? — спитала Лариса, коли вже він збирався відходити.

— Діло твоє,— відповів зимно Артур.— Але одне маєш знати: ми вирішили наше братство ліквідувати.

— Злякалися? — спитала іронічно Лариса.— Розбігаєтеся по норах?

— Ніде дітись,— сказав Артур.

— Я не прийду,— мовила Лариса.— В мене зараз урок танців.

— Танцювальний зал на Миколаївській? — не втерпів, щоб не вколоти, Артур.

— Може, й так,— сказала Лариса й, круто розвернувшись, пішла до свого вчителя танців. Він у неї щось спитав, вона відповіла, і вони обидва засміялися.

Коли Артур усе це викладав, ми сиділи в Славковому садку, було нам на душі паршиво. ! не тому, ясна річ, що ми полякалися й розбігаємося по норах, а тому, що відчували брутальний присмак відчуття зради. І це тому, що не тільки мене вона полонила, але й усіх трьох; Славко у тому признався, а Артур, коли б не так, не кипів би такою неприязню до Ларисиного “учителя танців”.

— Даремно сказав їй про Миколаївську,— мовив найбільш розважливий із нас Славко.— Може, вона ні в чому не винувата, а отже, й ображати її не маємо права.

— Коли б це її обурило,— жорстко сказав Артур,— вона прийшла б і виправдалася.

Саме в цей мент нам заціпило, бо відчинилася хвіртка і по засипаній листям стежці пішла юна істота — предмет нашого обурення й любові.

— Прийшла на суд,— мовила вона згорда.— Хто тут суддя, прокурор, адвокат. Стривайте, відгадаю. Суддя — Артур, адвокат — Славко, а він — прокурор,— вона недбало махнула в мій бік.

— Перестань, Ларисо! — кисло сказав Артур.

— За законами конспірації,— повела далі тим-таки незносним тоном Лариса,— ви маєте засудити мене до смерті. Будете мене вішати, розстрілювати чи топити?

Ми мовчали. Глухо й важко мовчали.

— І от що я вам скажу, братчики,— іронічно заявила Лариса.— Я знала, що ви намочите в штанці, але не думала, що так швидко й одночасно всі. Хто говоритиме звинувачувальну промову?

Ми мовчали, глухо й тупо.

— Вже йому сказала,— мовила Лариса, кивнувши на Артура,— а тепер повторюю усім. Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно.

— Можеш відповісти на кілька наших запитань? — спитав жорстко Артур.

— Будь ласка! — завернула гордо носика Лариса.

— Чому приховувала, що твій батько...

— Я вже цього не приховую,— перервала Лариса.

— Ми прийшли до спільної думки,— сказав Артур,— що ти раніше цього не знала, а коли взнала, побоялася сказати. Чи так це?

— Я нічого не боюся,— сказала різко Лариса.— Не так як ви, герої!

Артур сидів за столом, як справдешній суддя. На Ларису він не дивився.

— Гаразд,— мовив він, розглядаючи вологу поверхню столу.— Ще одне питання. Хто той хлопець, з яким я тебе зустрів?

— Вже тобі сказала — учитель танців. Прокурор може це підтвердити,— кивнула на мене знову-таки зневажливо.

— Можеш це підтвердити? — спитав кисло Артур.

— Бачив її з ним на танцях,— сказав я, мені ця сцена не подобалася, бо викликала ті ж таки гнітючі почуття, які мав після її дня народження.

— Злочин доведено,— сказала