Стань моїм першим - Адалін Черно

Кіра

— Щось не так? — зауважує Кирило, варто автомобілю зупинитись.

Я в цю мить прилипаю обличчям до вікна й намагаюся розгледіти те, що знаходиться за ним.

— Перевіряю, куди ти мене привіз, — знизую плечима. — Раптом замість «дому» тут пустир… чи ліс, наприклад.

Кирило сміється і, відчинивши дверцята, залишає салон першим.

— Ідіть, — лагідно каже його водій. — Тут лише пентхаус.

Я смикаю на себе ручку й за хвилину опиняюся на вулиці. Різкий порив вітру змушує мене зіщулитися й щільніше закутатися в шубку.

— Треба ж, не пустир, — зауважую, опиняючись поруч із Кирилом.

Те, що він мене обдурив, я справді зрозуміла не одразу. Та і як? Він так серйозно промовив ім’я водія та марку автомобіля. У мене сумнівів не залишилося — сказав правду. На стоянці я знайшла аж два автомобілі потрібної мені марки. В одному не виявилося водія, а з іншого вийшов широкоплечий амбал і сказав, що якщо я зараз же не відійду, він викине мене звідси далі за шкірку. Мабуть, хвилювався про майно свого господаря. У тому, що він не водій Кирила, сумніватися не доводилося.

Після невдалих пошуків я рішуче попрямувала в напрямку клубу, маючи намір знайти Кирила і висловити йому все, що про нього думаю. На середині шляху зупинилася. Відійшла трохи далі, щоб пропустити автівку, яка проїжджала повз, але вона несподівано пригальмувала поруч зі мною. Секунди знадобилися, щоб із неї вийшов хлопець у каптурі й вихопив із моїх рук новеньке яблуко.

Я хвилини дві шоковано стояла, потім розлютилася, а коли дійшла до клубу, розплакалася. Ось за що? Чому я? Я що, розгнівала когось згори чи що? Це мій третій приїзд на батьківщину та третій вкрадений телефон. Відчуття, що під час перетину кордону на мене маячок вішають і потім знаходять, де б я не була.

— Ходімо? Чи передумала? — уточнює Кирило, помітивши мою розгубленість.

— Ходімо, — крокую до нього рішуче.

Проґавити можливість провести ніч у його ліжку я не можу навіть після того, як він по-свинськи зі мною обійшовся. Моя закохана внутрішня дівчинка досі обожнює цього дорослого, впевненого в собі мужика, хоча розум і твердить бігти до автомобіля і просити водія доставити мене додому. Якнайдалі від неминуче розбитого серця й річок пролитих сліз за нерозділеним коханням.

Шлях у ліфті триває кілька хвилин.

Не збрехав Дмитро, справді пентхаус тут, тому що ліфт гальмує на останньому поверсі. Кирило пропускає мене вперед і виходить слідом. Тут лише двоє дверей. Ліворуч і праворуч. Кирило рухається до тих, що ліворуч, проводить ключ-карткою по датчику на стіні й, відчинивши двері, знову пропускає мене вперед.

Звідки, блін, такі джентльменські манери, враховуючи, що годину тому він без докорів сумління виставив мене на мороз?

Втім, я чомусь однаково у ньому не розчарована. Поки йшла до клубу, думала про те, що більше «ніколи» й «ні за що», що він мене не вартий, але варто було побачити його обличчя поблизу мого, як обіцянки самій собі розтанули. П’ятирічну зачарованість і закоханість не так просто витруїти через одну провину.

У коридорі темно, але варто нам зайти, світло вмикається саме. Я швидко стягую черевики й ступаю майже босими ногами на теплу підлогу. Зважаючи на все, вона з підігрівом, тому що моїм ступням у капронках зовсім не холодно.

Коли я сідала в автомобіль до Кирила, я передбачала залицяння з його боку, флірт якийсь і, у крайньому разі, просто спілкування. На жаль, Багров мовчить. Мовчки знімає черевики, вішає верхній одяг у гардероб і йде вглиб квартири, залишаючи мене одну. Я розгублено озираюсь. Мені залишити шубку в гардеробі та йти за ним?

На жаль, у стосунках я зовсім профан. Поки вчилася за кордоном, про хлопців навіть не думала через брак часу, та й не було, правду кажучи, нікого, хто хоча б віддалено нагадував Багрова.

— Так і стоятимеш там? — долинає з глибини квартири глузливий голос. — Врахуй, розкладачки я не маю, поставити в коридорі не вийде.

Я пирхаю і все ж таки знімаю із себе шубку. Залишаю її в гардеробі й проходжу всередину. Відразу ж потрапляю у велику вітальню та кухню, відокремлену величезною барною стійкою. За нею, до речі, і стоїть Кирило.

— Вип’єш? — він підіймає склянку з віскі. — Можу вина налити чи коктейль зробити.

— Ти вмієш робити коктейлі?

— Змішати горілку із соком зможу.

Я морщусь, пізно згадуючи, що я, взагалі-то, невибаглива. Принаймні я слабко уявляю, щоб Нінка так скривилася. Швидше за все ще б і сама замутила собі такий коктейль, та й закуски з холодильника порізати не посоромилася б.

— Як хочеш, — він знизує плечима. — Душ у спальні за твоєю спиною. Двері ліворуч. Поступаюся тобі йти першою.

Я киваю. Не так я собі уявляла свій перший раз, не так у мріях малювала секс із Кирилом, але швидко кивнувши, розвертаюсь та йду у вказаному напрямку. У душі швидко стягую одяг і намагаюся ополоснутися якнайшвидше. З душової кабінки вибираюся за десять хвилин. Забираю з вішалки рушник, витираюсь і беру один із двох халатів, що висять на гачку, намагаючись не думати, кому належить той, що менший.

Підійшовши до дзеркала, розглядаю зовсім не себе, а жіночі баночки, любовно розставлені між чоловічим приладдям. Для постійного проживання їх, звісно, мало, але висновок напрошується невтішний — жінка в Кирила є і вона часто тут буває. Цікаво, сьогодні в клубі він чекав на неї? І до себе мене повіз тільки тому, що не приїхала вона, чи я йому все ж таки сподобалася?