Діва Млинища - Володимир Лис

Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю — ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги — біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…

— Чуєш щось? — сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…

Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.

Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.

Готувалося сідати за тополі на краю села — дерева посадили з наказу графа — сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.

«Буде вітер», — подумав Панас.

Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів — дорогою таки хтось їде.

То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.

— Дзень добжи, — проказав.

— Доброго здоровля.

— З тего села? Загоряни? — спитав приїжджий.

— Авжеж, загорєнський.

Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.

«Може б, спарувалися?» — подумав Панас.

— Із міста до нас? — запитав.

— До старости вашого. Він у селі?

— А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.

«Та злізь, злізь зі свого огирка», — подумки попросив.

І чоловік — панок, мо’ писар який — таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.

— Горав? — спитав з мужицькою інтонацією.

— Та от… на весну…

Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру — картоплю?

— Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.

Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.

— Цо, нехце[14]? — сказав приїжджий панок, а тоді по- їхньому: — Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кінь їй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.

І зареготав одверто насмішливо. Глузливо. Лють зненацька закипіла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись він кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усієї сили зацідив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.

— Ти шо, сдурел? — вигукнув і засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. — На шляхтича руку підіймати?

Дістав з кишені щось велике, залізне. «Зброя, — зрозумів Панас. Пістоль, ци як там».

— Зараз підеш зі мною до старости. Протокола складемо і на каторгу. Хоча… З тебе вистачить і рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!

— Я никуди ни пуйду, — сказав Панас. — Заберете потому — воля ваша. А так — ни пуйду.

— Як то не пойдеш? Та я тебе тоді на місці застрелю. За попитку сопротівлєнія, — панок виставив руку з пістолем вперед. — Марш без слов.

— Стріляйте, — Панас відчув, як на зміну злості приходить втома.

Ні, швидше злість перемішується зі втомою. Що ж він наробив, дурень? Змовчав би та й усе. Та хто давав право цьому підпанку так зневажливо казати? Вивергати закаляні слова…

Він зновика закинув соху на плечі. Узяв кобилу за вуздечку. Робив те спокійно, аж самому було дивно. Поволі попрямував дорогою, мимо підпанка, мовби того й не було зовсім.

— Стій, хаме! — почув за собою вереск писклявого, що перемішувався з хрипункою, голосу, проте не спинився. — Стій, бо уб’ю, як паршивого пса.

Панас повернув голову, подивився одверто зневажливо.

— Стріляйте, коли ваша воля.

І пішов собі далі. Посланець з волості ще кричав щось услід. За Панасовими плечима подув зимний вітер.

«А таки стрельне, — подумав. — Стрельне, й нихто ж ни побачить…»

Страх чорним птахом опустився йому на плечі, впився пазурами у шкіру, клюнув по голові.

— Не бійся, Воронко, — прошептав, мовби то боялася його вірна кобила, а не він сам.

Постріл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором підпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетіла десь у лози.

«Налякати хотів?» — подумав.

До села рішив не наближатися, коло річечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув наліво і до села вже добирався через болото і лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то він за тиждень-другий і зашле сватів до Параски.

Чутки про те, що нова расєйська влада забирає молодих парубків до війська, та ще й на довгих два з половиною десятки літ, давно ходили селом. Коли ще пару літ тому вернулися з прощі до Києва, тамтешньої лаври, двоє жінок з їхнього села — Пріська Тусьова і Мокрина Купирина. Казали: там жінок стрічали, що за синів молилися, котрих забрали в теї салдати. У них поки тихо було, Бог милував, хоча вже й у селах по той бік міста забирали. А бач, цей засцєний підпанок рекрутчиною погрожував, ніби вона й за каторгу гірша, мо’ й повіз недобру звістку. Казала Пріська, що їм жінки в лаврі повідали: тико парубків беруть, чоловіків ни чіпають.

«От і добре, — подумав тепер Панас, пригадуючи ті слова. — Дав би Бог, щоб минулося… Він же ни знає, хто я такий, ни спитав, як звати…»

Однак не минулося. Волосний посильщик пожалівся таки старості, що коли він під’їжджав до села і спинився, щоб узнати дорогу, якийсь хам ні з того ні з сього ударив його в обличчя й відмовився піти до старости.

— А як звали того хлопа, знаїте? — спитав староста.

— Як звати,