Діва Млинища - Володимир Лис
Дивився значливо і в той же час сором’язливо. Сусіди Буцові казали, що не раз бачили, як він вдома у свята стоїть подовгу перед іконою Божої Матері. Просто стоїть, ніби й не молиться, а вдивляється в образок. Для чотирьох своїх молодших сестер і брата був нянькою, а до старшої сестри приходив також, як випадала вільна хвилина, поняньчити небожів.
Якось парубок їден, Пилипів ровесник, Денис Гутьків спитав, що Пилип найбільше любить у світі, то Пилип одказав, густо почервонівши:
— Як мені Манька спину миє.
Манька — то була його старша сестра. Пилип все червонів і червонів, ставав геть бурячковим. А тоді схопив Дениса і підняв над собою. Легко, мов пір’їну, й так же легко по хвилі опустив. Одвернувся й пішов геть під парубоцький сміх. А як приходив на вечорниці (збіговисько молоді), ще прадьонки в них називали, бо ж і пряли на ручних верстаках, і шили, не тико пісень співали, чи розважалися, доки хлопці жартами сипали, дівчат зачіпали, він вів себе так, ніби перебував тут сам по собі.
Пилип всідався на лавці, чогось завше коло порога, мов хотів кудись вийти чи утекти, сидів. Стримів, ніби не парубок, а великий старий пень, мовчки, навіть не завовтузиться, не закрекче, а ніби губи на замок зачинили. Сидить, лиш очима блимає. Зате, як у дівчини якоїсь клубок з рук випадав або часом і веретено падало, першим, де й спритність і проворність бралися, кидався підіймати. І вручав мовчки, без слів дівчині, якось так, наче підносив їй дорогоцінний скарб, який щойно знайшов, і той скарб належить саме цій вечорничниці й мусить його вручити він, Пилип.
Хлопці косували за те на Пилипа, підсміювалися, часом і дівчата піджартовували, а він сидів мовчазний, незворушний, червонів, але не відвертався і — диво — було видно, що ті жарти й насмішечки йому приємні й водночас вони мовби до нього не приставали, призначалися комусь іншому, кому Пилип і має передати. Таким він був, і мусив визнати Панас, що бачив — дівчата до Буци ставляться по-особливому: наче й поблажливо, ледь зверхньо, але й… Але й захоплено водночас. Ну а Параска, його Парасочка… Панас почав помічати то її погляд, кинутий мовби ненароком, то проходила поруч Буци й нібито тоже ненароком тернулася, то… Підозра Панасова росла, на ній уже зав’язалися і зріли вовчі ягоди. Він ще більше жартував, до дівчат підсікався — де словом, а де й руками, та давав зрозуміти Парасочці своїй, що то так — гра, гра й більше нічого, а має особливі слова, особливу приязнь тилько до неї. Параска ставилася до нього, як і перше — як до свого, їй призначеного хлопця, тико щось змінилося, продзеленчало, щоб уже не стихнути, а тихо, то скімлило, мов маленьке собача, то наближалося й дратувало. Раз Панас пішов з тих прадьонок раніше, став під старою розлогою напівсухою вербою, що коло вдовиної, Ганіної хати росла, де вони часто збиралися. Став, щоб побачити — нивже вийде Парася разом з тим мовчуном, нивже насмілиться Пилип проводжати його дівчину?.. Стояв, доки не стали виходити вечорничники-прадьонщики — їдна пара, друга… І тут не стримався, ноги самі понесли до хати… Він… Він боявся, що Параска вийде разом, удвох з Пилипом, що той напасник-нахаба неї проводжатиме, а вона… Параска вийшла з двома іншими дівчатами, Панас устиг подумати: «А де ж Пилип?», а тут велика мовчазна тінь виросла в пройомі дверей, і Панас побачив, як місяць виразно підсвітив, зробив світлішою темну, масивну, схожу на камінну брилу, фігуру.
— О, Панас… Панасик… А я думала — ти вже мене покинув…
Смішок його дівчини різонув боляче, а потім, проти його волі, наповнив груди, все тіло теплом.
Тоді, як пішли вулицею — він поруч з Параскою, а ззаду тінь-брила волочилася, й вирішив Панас — досить, не стане ждати, доки та Мотрунка розкомизиться та когось собі вибере, як не перед Зеленими святами, то пусля Покрови точно зашле сватів.
Про те ж думав і зараз. До Покрови, яка осінні весілля зачинала, лишалося пару днів, вже небагато ждати. Та щось наче стримує його самого…
Панас докосив болітце, сонце вже визирало ген-ген із низу за деревами, набрав у радюжку трави і вирушив додому. Слава Богу, наробився, завтра прийде, розкине покоси, щоби різуха сохла, а тоді рушить виорати поле їхнє коло річки, біля дороги, що веде до міста.
Він ішов лісовою дорогою із радюжкою з травою за плечима, яку підтримував рукою, у другій ніс косу й раптом явно відчув — йому хочеться оглянутися. Оглянутися, бо там хтось є, за ним хтось йде.
«Ну то й що? — подумав. — Разом ітимемо».
І відчув, що боїться озирнутися. Чого б то? Знав, що ліс має своїх жителів, невидимих для людського ока, од них оберігав хрестик під сорочкою, та й мати казали, що того, хто Боже слово ни забуває, ніяка нечиста сила не зачепить. Він знав кілька молитов, ходив до церкви, знав якими словами од вовкулаків боронитися, мав кресало собі, щоб викресати вогонь, як стрінеться русалка, тилько їхній час минув, надворі осінь. Ну от іще — він боїться?
Панас озирнувся і побачив, що за ним лісовою доріжкою йде жінка в білому. У білому платті, ци… Може, й сорочці… Легкий морозець пробіг шкірою, полоскотав спину. Хай, він зараз переконається, що нияка то ни нечиста сила, жінка як жінка, мо’ з сусіцького села, Гупалів чи що… Став ждати, дивився, як жінка наближається… Мовби й пізнавати став, тилько пригадати не міг — хто ж то такий… Знакома, а пригадати не може… Жінка йшла поволі, та раптом… раптом спинилася й почала підійматися — над дорогою, а тоді… над лісом, над деревами, летіла, ніби птаха, проте… руки не розставила, а підняла над головою. Страх залізним обручем охопив спершу голову, стиснув скроні, а тоді скував усе тіло. Панас подумав, що тре прогнати видиво… Заплющив очі, розплющив поволі, а тоді, стуливши повіки, блимнув з усієї сили… Нікого ні над дорогою, ні над лісом не було. Біла
