Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
А потім — Росія. Росія, і поразки, і втеча. Та за нею вже не лежало море, відступати доводилося до Німеччини. І відступало не кілька розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!
Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих, хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва роз-
і
Штукас — пікіруючий бомбардувальник.
горалася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.
— І там уже росіяни? — запитав Гребер.
Зауер похитав головою.
— Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.
— Виходить, ми відступаємо далі.
Вони замовкли й прислухались.
— Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, — промовив Зауер.
Гребер показав на ту, в якій мешкав Рає.
— Ось ця майже ціла.
— По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?
Зауер важко зітхнув.
— А нерозвитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.
— Я теж.
— Скоро побачиш. Удома.
— Так, дякувати Богові.
Зауер задивився на відсвіти пожежі.
— Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?
— Ні.
— А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.
— До кордону ще далеко.
— Це як складеться. Усе може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?
— Ні. Я тоді був в Африці.
Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, і долинуло кілька важких вибухів.
— Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме в нас? Що там залишиться?
— Не більше, аніж тут.
— Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? У голову мимоволі лізуть усякі думки.
— Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
— Усе то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
— Чому?
— Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?
— Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?
— Хто?
— Росіяни.
Зауер здивовано поглянув на Гребера.
— Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир — це мир! Війна одразу закінчиться — і ми врятовані.
— Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують усю Німеччину і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?
Зауер на мить розгубився.
— Звичайно, спадало, — нарешті відповів він. — Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. — Він примружив очі й раптом став схожим на хитрого селянина. — У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.
Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? — думав він. — І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. Лоте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося — повільно й непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».
Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалюючись у баговиння.
Він проминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рає розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з військовими почестями. Особу одного із солдатів, єфрейтора, так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.
Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки. В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга й шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, у суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.
Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена — солдатів вирішили ховати разом із ним.
Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше — ні. Незабаром село знову стане полем бою.
Гребер оглянув місцевість із пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Усе безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні й усередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.
З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на
