Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Треба негайно доповісти, — сказав Мюкке. — Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!
Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рає сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рає вийшов із ним на вулицю.
Зупинившись біля мертвого тіла, Рає хвилину мовчки дивився на нього.
— Закрийте йому очі, — мовив нарешті.
— Неможливо, пане лейтенант, — відповів Гребер. — Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.
Рає перевів погляд на розбиту церкву.
— Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?
— Домовини довелося покинути, — доповів Мюкке. — У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.
Штайнбреннер зареготав. Рає не сміявся.
— А можна зробити домовину?
— Швидко її не зробиш, пане лейтенант, — відповів Гребер. — А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.
Рає кивнув.
— Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.
Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.
— Фельдфебелю Мюкке! — гукнув Рає.
— Я, пане лейтенант!
— Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.
— Слухаюсь, пане лейтенант!
— Одному Господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…
— Я йду добровільно, — вихопився Штайнбреннер.
— Гаразд.
Обличчя Рає залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі, — подумав Мюкке. — Ганчірка! Що ж тут такого — розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
— Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, — сказав Штайнбреннер. — Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
— Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, — думав він. — Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерськогоТарту!»
— Якої ви думки. про Рає? — запитав він Штайнбреннера.
Той здивовано поглянув на нього:
— Адже він наш ротний командир, чи не так?
— Звичайно. А взагалі?
— Взагалі? Що — взагалі?
— Нічого, — невдоволено буркнув Мюкке.
— Глибше не треба? — запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
— Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, — гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.
— Треба глибше, — сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.
— Для нас? — поцікавився росіянин.
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.
— Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? — І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.
— Ні, це могила не для вас, — промовив Гребер.
Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, Що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть, і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.
Росіянин не ворушився. Кров із розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці: кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.
Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрелити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.
— Лягай униз! — скомандував він.
Росіянин кинув мотику й лігу яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.
— Не коротка? — запитав Штайнбреннер Гребера.
— Ні. Райке був невисокий.
Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:
— Вилазь!
Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.
— Так, — сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. — А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.
Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг, уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.
— Прокляття, — обізвався Зауер. — Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.
Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.
— Для СД в тилу вистачає роботи.
Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано. Його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.
— Послухайте, — промовив він. — Там серед них ота корова. Залиште її для мене.
— Тобто як це для тебе? — запитав Зауер. — Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.
— Він і думав, — уставив Іммерман.
Штайнбреннер обернувся й визвірився:
— А тобі звідки відомо?
— Вона його не пустила.
— Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.
— А може, й ділася б.
— Годі вам теревенити, — Зауер відкусив шматок жувального тютюну. — Якщо хочеш пристрелити
