Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Він боїться, — сказав Гребер.
— Звичайно. Але гарний собака.
— До того ж людожер.
Фрезенбург обернувся.
— Ми всі такі.
— Чому?
— Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.
Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний — через широкий шрам.
Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.
— Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.
Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг із гамашів.
— Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. — Він гірко посміхнувся. — Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові — що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.
Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.
— Коли ти все знаєш, — сказав він нарешті, — тоді чому ти тут?
— Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?
— Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?
— Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав — нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! — Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.
— Ми спокушали Бога, Ернсте. Ти це розумієш?
— Ні, — відповів Гребер. Він не хотів розуміти.
Фрезенбург якусь мить помовчав.
— Ти не можеш цього зрозуміти, — сказав потім спокійніше. — Ти ще молодий. Крім істеричних мавпячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.
Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати й розбивалася, немов стомлена хвиля об берег.
— Як би мені хотілося бути оперним співаком, — сказав він. — Тенором. Із порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?
— Ні.
— Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. — Він повторив ще раз: — Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. — І підняв руку, показуючи на темний горизонт. — 3 нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…
— Це було СС, — сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фре-зенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.
— Есесівці, — повторив Фрезенбург презирливо. — Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більше ні за кого. Війну давно програно.
Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:
— Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!
Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.
— Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.
Гребер похитав головою:
— Візьми.
Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.
— Коли їдеш?
— Не знаю. Відпустку ще не затверджено.
Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.
— Не знаю, — повторив він. — Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!
Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:
— Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?
— Він був у нас учителем історії та релігії.
— Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.
— Чому б йому не жити? Адже він не солдат.
— Ні.
— Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п'яти.
— Привітай його від мене.
— Гаразд.
— Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.
— Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.
— І то правда. Ну, бувай здоровий.
— Ти також.
Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на
