Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Отже, Марина роззулась і Ліна з хазяйським виглядом повела її на кухню. Я зробив їй «страшні очі», мовляв, чому не до пацієнтки?!
Але Ліна жестами показала, що це буде не ввічливо і не гостинно.
Марині було ніяково, як і мені. Щойно ми сіли за стіл, втупившись в чайник, котрий не хотів закипати, вона промовила:
— Вибачте, у мене небагато часу. Ліна сказала, що у вас до мене справа?
Я сказав, що справа у мене дійсно є і, наперекір своєму внутрішньому голосу, несподівано додав, що спочатку варто, як годиться, попити чаю.
Намагався бути привітним господарем. І відчував незручність, адже не був упевнений, що Ліна не наплела про мене три кіло вовни із зайвою інформацією.
Таку незручність я відчував завжди, коли друзі намагались познайомити мене з жінкою. Завжди помічав, що вони, ці обізнані в моїй «тяжкій долі» жінки, дивляться на мене, мов сарни — великими круглими і трохи збентеженими очима.
У Марини очі були цілком нормальні, без співчутливої уваги.
Лікарські очі.
Блакитні, з золотавинками всередині.
Вона сказала, що заочно знає мене: Ліна, виявляється, приносила їй наші анімаційні стрічки, рекламні ролики і короткометражки. Пошкодувала, що їх не показують по телевізору, висловила кілька досить слушних думок щодо музичного оформлення.
— Якщо бос згодиться, — радо сказала Ліна, — ми можемо переглянути наші останні роботи просто зараз!
Але ні я, ні Марина Павлівна не зреагували на таку пропозицію.
Навпаки, лікарка одразу перейшла до справи: подякувала за чай, підвелася зі стільця.
— Дозвольте я огляну вашу маму, — сказала вона і додала: — Можете за мною не ходити.
Я показав їй кімнату, а «Віслючку» — кулак. Але та спокійнісінько сьорбала чай і вдавала повну байдужість.
Від матері Марина вийшла хвилин за двадцять.
Сіла на стілець, постукала пальцями по поверхні столу і уважно подивилась на мене.
— Ви молодець. Ви зробили все, що могли. Але я не впевнена, що зможу чимось допомогти — ця проблема неврологічна. А я лише дефектолог.
— Але ж у тебе все виходить! — вигукнула Ліна. — Ну, будь ласочка…
Марина поглянула на мене. Певно, мій погляд промовляв те саме.
— Гаразд. Спробую, — сказала вона і підвелася: — Вибачте, мушу йти. Мене чекають вдома.
Поки вона зав’язувала кросівки, я дивився на її вузеньку спину, на засмаглі зап’ястя, і думав про подібні рухи, котрі в цю саму мить проробляють мільйони або мільярди жінок по всьому світі: взуваються в передпокої, розпрямляються, поправляють розсипане волосся, когось цілують на порозі — і випурхують, залишаючи по собі запах парфумів.
Звісно, про поцілунок не йшлося.
Просто я так подумав…
З певного часу до подібних знайомств я ставився зневажливо.
Для мене мало значення лиш те, що було «спущене згори». Як те давнє знайомство з Єлизаветою Тенецькою, а через нього — з Лікою. Все те, що потягло за собою той ланцюжок подій, без якого я був би не я.
Все, що стосувалося «спілкування з особами протилежної статі», до якого мене наполегливо залучали приятелі, було штучним. Тим, що могло відбутися, а могло — і ні.
Скажімо, на місці Марини могла б дійсно опинитися огрядна вусата пані, котра так само приязно поставилася б до моєї матері.
Яка, власне, різниця?..
Проте, за останні півтора року, що вона займалася з матір’ю, мені було приємно думати, що це — саме вона. Не вусата. І п’яти у неї не звисають з босоніжок.
І босоніжок вона не носить — лише кросівки. І що вона так просто і ненав’язливо увійшла до мого життя. Навіть трохи змінила його.
Особливо гостро я відчув це того дня, коли перестеляючи материне ліжко, почув від неї уривчасте, але досить чітке:
— Чу-дова жін-ка… Не-про-ґав. Хоч зможу спокійно померти…
Я зрадів так, що пообіцяв «не проґавити», якщо вона пообіцяє мені не говорити дурниць.
І того ж вечора влаштував для Марини грандіозну вечерю з відкритими дверима до материнської спальні — щоб та бачила, як її син ударними темпами налагоджує своє життя.
Потім я зачинив двері.
І поволі, якось непомітно розповів про свій невдалий і досить дивний шлюб…
І був вдячний, що не помітив в її очах тієї загостреної цікавості і робленого співчуття, котре бачив у інших.
Того вечора вона, на відміну від того, як це було завжди, не спішила додому.
Допомогла прибрати зі столу. Не відмовилась від кави.
Вже проводжаючи її до порогу, я обережно запитав, чи чекає на неї хтось вдома.
Вона похитала головою: «Сьогодні — ні».
І я поцілував її.
Але за всі ці півтора року, я не замислювався над тим запитанням, котре почув від Єлизавети Тенецької.
* * *
…З вокзалу я одразу повіз Єлизавету до своєї квартири.
Лиш натякнув їй, що вона має повне право на половину майна колишнього чоловіка і її очі звузились, мов у дикої кішки.
— Нізащо! — сказала вона сухим холодним голосом і втупилась у вікно.
А після паузи промовила спокійно:
— Знаєш, я не хочу стягувати з минулого жодної каструлі! Мені краще мити підлоги чи на ринку торгувати. Принаймні, знатиму, чого варта.
Я сказав, що мити підлоги їй не доведеться.
І більше не повертався до цієї теми.
У своїй квартирі я бував раз чи два на місяць.
Заходив, мов на затонулий човен, і сам здавався собі привидом загиблого матроса. Поринав у знайомі запахи, безтямно тинявся кімнатами, проводив рукою по корінцях книжок, сидів на своїй продавленій тахті і тупо дивився на вицвілі постери «бітлів» і «Машини часу», що висіли навпроти — помальовані записами чиїхось давно забутих телефонів.
Іноді лягав і дивився в стелю, уявляючи, що дійсно лежу на дні моря, а час пливе високо вгорі і котить наді мною свої смертельні дев’яті вали.
А мене це аж ніяк не обходить!
Багато разів виникала думка позбутися цього старого човна — «поміняти з доплатою», або, принаймні, здавати. Але щораз, побувавши там, я виходив на вулицю заспокоєний і мовби молодший.
Зрештою я вирішив, що ця квартира для мене щось на кшталт портрета Доріана Грея. В ній, на запилюжених шафах і полицях я залишав увесь душевний мотлох, котрий наносив туди зі свого суєтного життя.
У ній жили зворушливі примари дитинства і старості — безтямні дві пори людського існування. Увесь проміжний час між ними здавався марнотою марнот
