Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

А Тенецька неспішно підійшла до колег. Не поручусь, що в їхніх очах не світилося те саме захоплення.

— Дякую за підтримку, — чемно сказала Єлизавета, звертаючись до поважного товариства. — І все ж таки, сподіваюся, наступного разу ви не витрачатимете на мене свій золотий час.

Червоний Микола потис їй руку, інші оточили, щось бурмочучи про задоволення, яке отримали, і вибачаючись, що завадили їй працювати.

Репортери нарешті згадали про знаряддя своєї праці, але було вже пізно. Кивнувши всім і низько схиливши голову, щоб не потрапити до об’єктивів, Ліза вийшла з аудиторії.

Я за нею не пішов, прикриваючи тили і затримуючи охочих побігти слідом.

— Як ти її дістав? — видихнув Микола і з сумом похитав головою: — Ех, шкода, що я не можу дати їй більшу зарплатню. Втече… Ох, втече…

Не міг же я сказати, що лише день тому вона збиралася працювати в гардеробі!

І тому поважно кивнув головою:

— Все може бути. Але поки що вона — наша.

* * *

Пізно ввечері, посидівши з мамою і прочитавши їй на ніч черговий розділ «Джейн Ейр» — книжки, яку вона могла читати вічно, я сів за скайп і набрав Дезмонда Уїтенберга.

Його завжди усміхнене обличчя одразу ж виникло на екрані.

У Нью-Йорку лише починався ранок і перед Дезом стояв велетенський кухоль кави, а сам він світився свіжістю, мов маків цвіт, курив електронну сигарету і перший почав розмову, ніби ми недавно бачились: —…от і уяви тепер, як я міг приїхати! У мене навіть вже квитки були, а тут — на тобі! — судове засідання. Причому, термінове, бо Рут припекло вийти заміж просто зараз! Тож вибачай.

Швиденько витягнувши з пам’яті всі останні відомості від Деза, я зрозумів, що йдеться про його невдалий візит на «Євро-2012» через розлучення з моделькою Рут, з котрою він прожив не більше року, годуючи обіцянками про зіркову кар’єру.

Довелося вчергове вислухати про груди і ноги Рут, про добрячу суму грошей, які вона «мудро відбатувала», заробивши тим на свій весільний подарунок.

Говорячи про все це, Дезмонд реготав, мов навіжений. За це я і любив його. А ще за те, що він з якогось дива був поведений на країнах «пострадянського простору», зокрема (і завдяки нашій дружбі) обожнював Україну.

Кілька разів ми мандрували Сходом і Заходом, обираючи найвіддаленіші закутки і долаючи шляхи автостопом з наплічниками на спинах.

Одне слово, Дез був нетиповим іноземцем. Мріяв відзняти кіно за матеріалами наших мандрівок. Навіть дещо знімав, надаючись моїй критиці і регочучи над самим собою. Адже, не зважаючи на бурхливе телевізійне минуле, Дезмонд Уїтенберг перш за все був блискучим менеджером. І аж ніяк не режисером. Він цілком визнавав це і неодноразово підбурював на «грандіозні плани», адже останнім часом, за його словами, був не останнім «на Трайбеку». І… останньою людиною, в котрої зберігалася перезаписана на диск стрічка такої собі Єлизавети Тенецької, під назвою «Божевілля»…

Посередині розповіді про його нового товариша джазиста-мурина з Гарлему, я без будь-якої передмови, кинув:

— До речі, Єлизавета Тенецька повернулася…

Це була наша звична манера спілкування, накатана за багато років: говорити про важливе між іншим і чекати реакції. Мовляв, ось тобі м’яч — зловиш чи проґавиш?

А ще однією фішкою в цій специфічній розмові вважалось миттєве реагування: підхопити і розвинути ідею «на льоту».

Дез впорався з цим гідно:

— Отже, складати кошторис?

— Входиш у долю? — незворушно запитав я тоном дона Карлеоне.

— Малюк, беру всю партію! Разом із твоїми мізками. А перемогу ділимо на трьох.

— Є одне «але»: третій — тобто, третя! — про це нічого не знає.

— То якого ж біса ти мені перчиш круасани?!

Він зробив голосний ковток з кухля.

І нарешті вгамувався, втупившись в екран.

Ми чудово зрозуміли один одного.

Йшлося про ті спільні «грандіозні плани» щодо зйомок, які ми давно плекали, не знаючи, з якого боку до них підступитися.

Для вибухової реакції не вистачало того каталізатора, яким стало з’явлення Єлизавети.

— Вона у формі? — запитав Дез.

— Більше, ніж можна було сподіватися, — сказав я.

— Це прекрасно. Прекрасно! — гарячково заговорив Дезмонд Уітенберг. — Повернення після стількох років забуття! До речі, її документалку досі використовують у наших школах кінематографії, як посібник. Одне слово, поговори з нею. Фінансування я беру на себе, ти вирішуватимеш організаційні питання на місці. Це має бути повнометражний документальний фільм — на найближчий конкурс Трайбека.

* * *

— Крихітна бабця з великим пощербленим ціпком намагалася видертись на сидіння в маршрутці. Мов долала Говерлу чи Еверест. Спочатку вперлася палицею в сходинку, потім повільно здійняла ногу, притримуючи її рукою і зробила поштовх іншою. Нога, відірвавшися від підлоги, безпомічно зависла в повітрі. Бабця вхопилась за поруччя, підтягнула її і нарешті опинилася на сидінні. Поправила спідницю, поставила на підлогу ганчір’яну сумку, підсмикнула краї хустки. Зітхнула з полегшенням. Це була ціла робота! Ті рухи, на які ми не зважаємо, адже для молодших — це «раз-два і вже біля вікна». На бабці була біла цупка хустка, схожа на шматок китайського обрусу з фігурними краями, блакитна кофтинка і світла лляна спідниця. На ногах капці і, не зважаючи на спеку — вовняні колготи «рубчиком». Охайна бабця. Під хусткою було видно високу зачіску з сивого, аж блакитного, волосся.

Ніхто не звертав на неї уваги. Бабця, яких багато… Я вже не могла випустити її з поля зору. Помітила, що вона виходить там, де і я. Звісно, поки вона виконувала ті самі вправи аби злізти з сидіння, всі інші, хто так само виходив на тій зупинці, випередили її і стояли біля дверей напоготові. Не зважаючи на неї. В тому не було нічого осудного, адже ми часто не помічаємо одне одного, а тим більше — маленьких старих бабусь, що крутяться під ногами. Я вийшла крізь задні двері і не змогла не озирнутися — як там вона, чи вийшла? Саме в ту мить старенька намагалася спустити палицю, а за нею і ногу з високої сходинки маршрутки. Я підбігла, підставила руку, забрала кошик і майже знесла її з автобуса — кістки в неї були тоненькі, мов у пташинки. Вона подякувала і тихо пішла вулицею. Куди? До кого? Звідки? Було б непогано, якби — до онуків, котрі її люблять. Але я не була в цьому впевнена. Потім цілий вечір і ніч я згадувала цупку білу хустину, охайну спідничку, зворушливі колготи