Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.
Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.
Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.
— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…
Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.
Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.
У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?
Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.
Досить химерні докази її існування.
Попри це, не поїхати я не міг.
На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції.
Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя.
Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища.
Зайшов в невелику порожню кав’ярню.
Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг.
— Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому.
— Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає?
Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку.
— Ви звідки?
Я відповів.
— Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву.
Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію.
Більше вона мене не турбувала.
Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів.
Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою.
Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий!
Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші.
Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі.
Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша.
Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом.
Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою.
Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи…
Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно.
І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід.
Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон.
Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене.
В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку.
Ми мовчали, розглядаючи одне одного.
Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене.
Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти.
Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою.
Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене.
Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила:
— Вона… знайшлася…
В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження.
— Так, — сказав я.
— Вона… жива…
Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин.
— Так, — сказав я.
І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку.
Вона плакала, як і всі інші…
Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні.
Але чи міг я заплакати разом із нею?..
Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі.
Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже мелодраматична мить, скінчилася.
Вона відсторонилася, відсунулась якнайдалі — очевидно, і в ній ще лишилася іронія щодо мелодраматичних сюжетів, витерла очі краєчками коміра, дістала з рукава зібганий носовичок. Дивитися на її халат і ці жести, котрі притаманні переважно людям старим, було прикро, майже нестерпно.
Вона зрозуміла мій погляд і посміхнулася:
— У мене обмаль своїх речей. Та й ті стали завеликі…
І додала:
— Отже, ти її знайшов…
Знаючи її небагатослівність, шкірою відчув, що в цих словах крилася тисяча запитань і тому розповів усе докладно, від того клятого дня,
