Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Заключні слова цього Видіння не менш разючі: «Напевне, не проститься вам беззаконство оце, аж доки ви не помрете».
Я стояв приголомшений. Свічка допалювалася. Не мав сили й пальцем кивнути, очі заплющені, а тіло наструнчене, як лук. І тут в уяві виразно побачив свій дім лісу: невелике село, загублене серед сіверських пущ; перед очима випливали обличчя рідних моїх, яких давно не бачив: тих, які ще жили і які вже повмирали – все це були тіні зникомі, але вдивлявся у них внутрішнім зором, ніби бажав, щоб саме вони дали мені відповідь на так раптово посталі питання, бо й справді вони в мені, як сиве марево, як туман над болотами. Що ж відбувається? Доля завела мене у цей чужий дім в Естляндії, але чи простий це випадок? Адже саме цей дім, оцей замок із живими привидами став для мене місцем отого дивного, можна сказати, містичного трансу, одне слово, Долиною Видіння. Чи не витвір це мого захворілого мозку, адже останнім часом відчував, як не раз уже згадував, сум’яття? Та й не тільки сум'яття, а втому, вичерпання, невдоволення, як гострі недовідомі спалахи. Чи випадково в мене виявилася на столі Біблія, чи ж випадково перед тим ота добра фрау Мейделль навчила мене на ній гадати? Чи випадково останнім часом я, людина ще порівняно молода, в силі, почав сторонитися веселого офіцерського товариства і відчувати незбагненний смуток? Чи випадково, поїхавши в Петербург, зустрівся із земляками своїми, зокрема із Василем Капністом, адже коли б не було тієї зустрічі, не зміг би прочитати Ісаїного пророцтва саме так, як прочитав? Або ж: коли б не була так дивно схожа фрау Марія на покійну імператрицю, не знайшов би я ключа до розуміння того тексту. А коли все це не випадково, а ланки якогось ланцюга, до чого готує мене промисел божий, без якого тут напевне не обійшлося? Що маю чинити далі? Адже досі був як перекотиполе, що його гонить по світах і дорогах сліпий фатум; куди ж простував я разом зі своїми гарматами, що несли смерть людям, до яких не мав персональної ворожнечі? Ту ворожнечу мав, однак, хтось інший, для кого я став лялькою-петрушкою. Ні, далеко ще не все збагнув, не все зміг зрозуміти – були то тільки химерні спалахи, уривки видінь і провідчуть, а загалом же – у глибочезному сум’ятті потопав. У збентеженні, потоптанні. Коли вірити пророку Ісаї, а саме він провістив майбутній прихід Христа, отой день збентеження, день сум’яття – не простий, а таки «день Господа, Бога Саваота». А це значить, що це передусім день прозріння. Отже, що сталося? А те, що мені, смертному із смертних, адже призначення солдата смертне передусім, невідь чому шепнув до вуха кілька одкрить. «І відкрив Господь Саваот у вуха мої». Чи ж справді воно так, чи, може, забагато на себе кладу?
Я розплющив очі. Свічка погасла. Стояв у кромішній пітьмі, а за вікном стогнала і вила буря. Почулося легке лопотіння – прокинулися миші й почали свої перегони. Перегони, в яких суддею була Ніч.
Глава 2
ДІМ ЛІСУ
Після того разючого, та на чужі очі й не зовсім нормального пережиття, я почав відчувати ностальгічну меланхолію – страшенно хотілося поїхати в рідні Лісовичі – отой глухий закутень серед лісів, де, зрештою, мав власний маєток, тобто справжній дах над головою. Натепер він був відданий в управління братові моєму Петру Михайловичу, котрий у Лісовичах мав і свою частку маєтку, а бувши бездітний, а також достатньо чесний та безкорисний, не обділяв увагою і моє добро, належно ним порядкуючи; до речі, різниця в літах між нами була значна – вісімнадцять років.
Загалом Петро Михайлович – особистість показна: брав участь у всіх війнах, окрім Фінляндської та в Грузії[8], за царювання Олександра Павловича, у Вітчизняну удостоєний ордена святого Володимира четвертого ступеня і двох орденів святої Анни другого ступеня, один із діамантами; мав золоту шпагу за хоробрість, пруського королівського ордена Стражів Гробу Господнього, що йому вручив генерал-пробощ[9], мієховський інфулат Томаш Новицький – одне слово, в нашій родині це був герой, рівний хіба що до дядька нашого Григорія Петровича – після такого сум’ятного життя повернувся до Лісовичів і нікуди звідтіля не виїжджав, нікуди не їздив у гостини, майже нікого не приймав у себе, окрім ближчих родичів, зате багато жертвував на церкву, старанно відбував церковні свята й обряди і любив сприяти бідним, багатьом допомагаючи таємно. Ми всі вважали його трохи диваком, я також, бо в одній із сокровенних розмов зі мною, коли я приїхав у рідний край у відпустку, було це вже після смерті матінки нашої, він, бувши підпилим, а вряди-годи в нього траплялися запої, які на нього находили як приступи хвороби, сказав мені дивні речі, суть яких починаю розуміти тільки тепер, після отого трансу у естляндській Долині Видіння. Дуже чітко пам’ятаю того вечора і його, сивого, високого, із глибокозагнаними палючими очима, з потемнілим од димових порохів обличчям і з розхитаними жовтими зубами в роті. На столі горіла, обпливаючи, свічка, а він сидів, ніби з дуба тесаний, у військовому мундирі без відзнак; до речі, він вийшов в абшит із званням полковника, і його слова були, ніби рубане поліняччя:
– Я, Тодосю, вважаю своє життя грішним та пропащим. Бо прожив його як слуга Смерті. Був прислужником вірним та відданим.
І вона, Смерть, мене любила. Але я її ненавидів. Через те й кидавсь у подвиги, щоб забрала мене. Але вона мене не забрала. Гралася зі мною й сміялася. І дарувала мені цяцьки – оті ордени, що їх маю. Але не пишаюся з них, а більше соромлюся. Людина, обвішана такими цяцьками, Тодосю, й позначається як слуга Смерті. Отож вимолюю в Бога із каяттям прощення, але не відаю, чи він мені його подасть.
Пам’ятаю, був не так уражений, як здивований тими словами, тож і подумав про брата те, що думали про нього родичі наші та й усе навколишнє панство: при своїх подвигах
