Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

Признаюся, читав усе те й кров стигла в мене в жилах. Якісь дивні, дивні й ще раз дивні речі. Ні, вони цілком не пов’язані ні з цим щойно пережитим вечором, ні з господарем дому, ні з їхніми діамантами, ні з музикою їхньої небоги, а, з другого боку, у якийсь незбагненний спосіб вони й пов’язані. Але я не міг знайти опори, чи місця, чи важеля, чи початку нитки для розплутування цього клубка. Думки розпачливо бились у голові зовсім так само, як билася за вікном та віконницею буря, тобто були в заколоті, а отже в сум’ятті. Знову прочитав те місце, де йшлося про заколот: «Це день збентеження, і стоптання, й заколоту, день Господа». Отже, день сум’яття – це день Господа. Ні, не міг нічогісінько збагнути. Не знав, однак тонко, на споді душі, відчував: у цих словах є захований, ще не пізнаний шифр – таємна мова, яку маю зрозуміти, а нитка до клубка пізнання десь поруч, можливо, в цьому домі. І я почав прокручувати в пам’яті усі події цього вечора – від початку до кінця. І з темряви свідомості раптом виплив образ на стіні, освітлений свічкою, а відтак його подоба – господиня цього дому.

– Ка-те-ри-на! – не так сказав, як прохрипів.

І тут в моїй голові розірвалося, ніби ядро випущене із однієї з гармат, тих гармат, до яких був прикований усе своє свідоме життя. Так, волочився цілий свідомий вік за гарматою, а в моєму народі до гармати приковували переступників.

– Господи! – з жахом прошепотів я. – Адже в цьому місці, в цій Долині Видіння йдеться про мою батьківщину – Русь, чи Малоросію, чи Україну. Саме вона тепер, як місто, сповнене галасом, гучне й веселе, а наші побиті – не побиті мечем і не повмирали у війні.

Але тут треба маленьке пояснення, щоб читач не заплутався разом зі мною. Річ у тім, що якось, пробуваючи в Петербурзі при виконанні службового доручення, я завітав у коло своїх земляків і побачився там із Василем Капністом, поетом і людиною з величезною прихильністю до Малоросії. Саме він дав мені прочитати українського літописа, виданого у Петербурзі в 1777 році Василем Рубаном[6], також петербурзьким мало росом, а ще псальми якогось Григорія Сковороди, і ось серед цих псальм трапилася одна, що мені вельми сподобалася: «Всякому городу нрав і права». Отже, й Сковорода писав про місто гучне й веселе, сповнене галасу. Тоді ж таки Василь Капніст дав мені прочитати якогось вірша, не знаю чийого авторства[7], в якому було звинувачення цариці Катерини за уярмлення Малоросії. Я висловив тоді Капністу думки свого діда й батька, які згадував тут попереду: мовляв, усі ми тепер росіяни і, коли вже так сталося, такими нам треба залишатися. Василь Капніст, пам’ятаю, пильно на мене подивився, але так нічого й не сказав. При тій розмові був присутній іще один із малоросіян, звали його Микола Миколайович, а прізвища я не взнав, якось не було потреби цікавитися. І ось при випадковій зустрічі на Невському проспекті, цей мій земляк почав оповідати мені про знищення малоросійського гетьманського устрою, Запорозької Січі і про повне відібрання у нас, малоросіян, наших прав та вольностей. Це в дивовижний спосіб накладалося на слова про проводирів, які втекли і без вистрілу луку пов’язані, а всі, хто знайшовся, пов’язані разом, хоч вони повтікали далеко. І я збагнув жахливу річ: адже це я один із тих, хто повтікав далеко. Ось що значить «народу мого дочка поруйнована», і чи ж не «день це збентеження, і стоптання, і заколоту»? Як і те, що той заколот чи сум’яття залишився зернятком у душі кожного із нас. Ось він, розвалений мур у Долині Видіння.

Заснути вже не міг. Ходив із кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв, і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на сторінках Вічної книги. І я кинувся читати далі пророчого текста. Йшлося про те, що найкращі наші долини наповнені колісницями напасників наших Елама та Кіра, а при брамах наших їздці настановлені. Це все в світлі мого одкровення ставало зрозумілим: після Івана Мазепи так на нашій землі й сталося. По тому йшла фраза: «І ти поглянув того дня на зброю дому лісу» – я знову вразився: у тих загадкових, таємних віршах, що їх дав мені прочитати Василь Капніст, ліс подавався як алегорія нашої землі. Але ще більше мене вразили ці слова тому, що маєток мого батька звався Лісовичі – саме там я народився, провів дитинство, аж доки не висланий був навчатися до кадетського корпусу. Далі в тексті говорилося про багато щілин у Давидовім місті і про те, що доми міста порозбивали для зміцнення муру, і про став, зроблений поміж двома мурами. І невідь чому подумалося, що став поміж двома мурами – це і є літопис, що його читав тоді в Петербурзі, і писання Григорія Сковороди, і оті таємничі вірші, й «Енеїда» якогось Івана Котляревського, яку також мені тоді дано прочитати, а можливо, існують і інші подібні твори. Що ж там далі? «Але ви не дивились на того, хто це створив, хто це віддавна створив, ви не бачили». І справді, подумав я, що ми знаємо про створене на рідній землі, створене на землях чужих знаємо, а на своїй, принаймні я, хіба тільки те, що припадком лучилося мені в Петербурзі. Ось чому «Господь Саваот того дня був покликав на плач, і на голосіння, і на обстриження волосся, і щоб оперезатися веретою».

Читав кожне речення, і воно вбивалося мені в мозок гвіздком, тим гвіздком, що впивався колись у божественне тіло Ісуса Христа. Але впивалися ті гвіздки не лише в Христа, а у Варавине й іншого переступника тіло – тих, що висіли побіч Христа, а, отже, і в моє.

Знову ходив великими кроками кімнатою, хоча свіча моя перетворилась у малий недогарок, а я ще всього тексту не осягнув. Тож ще раз кинувся до розгорнутої книги.

Далі говорилося про втіху та радість, про те, як забивали худобу, їли