Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Це були розповіді, ніби казки. Сприйняттю її як казки сприяв і цей схожий на замок дім, де я пробував, і густі сутінки, бо світла завжди палилося мало; і стогін сніговиці за вікном, що давало відчуття особливого затишку; і запах згорілого воску; і величава постать жінки, яка тішилася тим, що була така схожа на іншу, могутнішу й славетнішу за неї. А найбільше, що мене вражало, – це господар дому, який при цих розповідях розквітав: його півмертве, сухе й непорушне обличчя оживало, погаслі очі починали блищати, кроки ставали пружніші і рухався залою швидше, відтак не прямими, як до цього, а кривими лініями, мало не зигзагами. «Як заєць!» – мигнуло мені в голові, і я посоромився за це недоброзичливе порівняння. Таким чином виходило, що щастя цієї справді милої й доброї жінки було в тому, що стала тінню іншої, поставленої на світовій драбині непорівняно вище за неї, хоча й її рід був високий, значно вищий, наприклад, од мого, яким уже похвалявся. Щастя ж цього сухого, тонкого й вельми непомітного чоловіка я б назвав тінню тіні, бо своїм родом аж так дуже похвалитися не міг, і ніколи таких похвальб од нього не чув, відтак був щасливий од ефемерного щастя своєї любої половини. І це була людина аж зовсім не дурна, бо, як довідався згодом, вважав себе поклонником Канта, який жив і працював зовсім недалеко звідси, в Кенінгсберзі, більше того, мав щастя бути студентом великого філософа, слухав у нього логіку й метафізику, а також математику й натуральну історію; мав чималу книгозбірню в своєму кабінеті на другому поверсі, куди фрау Мейделль майже ніколи не підіймалася, там були й Кантові книжки, зокрема «Загальна натуральна історія і теорія неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», а ідея трансцендентного захоплювала його до глибини душі.
Інколи, коли в домі бувала Елізабет, їй дозволялося залишитися із дорослими і то для того, щоб пограти на клавесині п’єски, модні в 80-90-х роках XVIII століття, при цьому фрау Мейделль довірливо звідомила, що вона в молодості також чудово грала на клавесині і що її любила слухати її величність, але після того, як вийшла заміж, інтерес до музики в неї пропав, і вона за клавесина сідає вельми рідко, та й то, коли в домі не буває нікого. І дивно прегарно звучали в цій атмосфері видобуті дитячими пальчиками хлипливі звуки – легка, ніжна й грайлива мелодія, люба тим, котрі вдягали непомірно вишукані й ускладнені туалети (жінки), коли чоловіки любили виставляти обтягнені панчохами ноги, а голови прикрашали перуками. Я мимоволі переносивсь у ті часи, водночас розуміючи, що ці люди вже не живуть у сьогоднішнім, їхні душі – у днях, котрі стали тінями, але було в тому щось непомірно зворушливе, і це певною мірою живило в мені глибоко затамоване, можливо, також трансцендентне, але не тому, що воно не існувало, а що було поза моїм досвідом, і через те, що відчув у ньому мимовільну потребу, сколихувало тепло-терпкі хвилі, які уподібнювалися до перших розгойдів води перед штормом, ще лагідних і не страшних: здається, саме в ці вечори і народилися початки мого сум’яття, про яке й хочу повести тут мову. Існував і другий бік у тому дійстві: коли Елізабет грала на клавесині, не міг не милуватися на її вишукану, хай і дитячу елегантність та красу, бо саме в ті хвилини в ній починала народжуватися, як оце моє сум’яття, майбутня жінка; можу сказати наперед: саме ця Елізабет через вісім років стане моєю дружиною, яка принесе мені справжнє щастя.
Той чудовий дім мене по-своєму заворожував, я навіть сподівався, що побачу: вночі по ньому блукають привиди, через це часом прокидався у кромішній темряві від найменшого шереху, але той шерех, як і ледь чутне лопотіння, витворювали миші, яких було в тому домі повно, а кота мої милі господарі чомусь не тримали. Це лопотіння мишачих лап примушувало тремтіти моє серце (нагадую, серце артилерійського офіцера, яке знало громи гармат та битв, і не раз я дивився смерті в очі) – думаю, цей особливий страх перед мишами передався мені від батечка, про це оповім пізніше, коли розповідатиму про Михайла Петровича. Але привиди так і не з’явилися, і тільки значно пізніше я збагнув, що привидами були самі господарі та й їхні, як писав, слуги, та й цілий дім, як і вечори в ньому, адже життя господарів усе було в минулому, і єдина реальна особа в тому домі й була дванадцятилітня дівчинка з великими очима, серйозним, трохи сумним позиром і з розлитим на обличчі світлом – єдина справжня, жива свічечка, вогонь якої не був імітований.
Кульмінацією мого пробуття в домі гостинних Мейделлів став вечір, коли за вікном лютувала справжня хвища, від чого дерев’яний дім не просто порипував, а стогнав і зітхав, як важкохвора істота; очевидно, й усі миші злякано попринишкали по своїх норах. Дівчинка була з нами, бо заявила, що боїться виття вітру; груби вже відгоріли, тож вогонь не гоготів за їхніми дверцятами. Отож спершу грала Елізабет і, очевидно, саме страх перед бурею надав її пальчикам особливої вправності, точніше сказати, надихав, – такі речі я міг зрозуміти, бо й сам відчував особливу надихнутість у час грози чи баталій. У той вечір грався Моцарт, і краса видобутих звуків була не до описання – чарівливі дзеньки, сплески, плетінки струменів та протягів, спів та вигуки, сміх і схована на його дні, як аметист на дні склянки, печаль. Вони вже знали, що невдовзі їх покину – мій обов’язок військового блукальця гнав мене далі, отож був той вечір ніби в мою честь: і буря за вікном, і музика, й лагідні обличчя господарів, і багатша, вишуканіша, ніж звичайно, вечеря; і старе вино у химерної форми пляшках, від якого в тілі розливалося м’яке тепло; і іскристі відблиски в тому вині; навіть більша кількість свічок – через це сутінок зали не був такий
