Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

потрощеною купою лежали поруч, — зі смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усієї України день і ніч сунули люди розпізнавати своїх ближніх бодай з решток одягу, з тіл, з непоміченої каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, — одна добра душа, що шукала серед трупів чоловіка, не витримала, як полонені крізь діряве взуття кожної миті наражаються затруїтися трупною ропою, відкопуючи мерців, і принесла кілька пар гумових чобіт, продавши до нитки все своє вдовине майно, аби вистачило грошей купити ці чоботи з-під поли десь на базарі, як це згодом люди оповідали, шкодуючи стареньку, і її тут же нові визволителі застрілили просто в усіх на очах, бо не вільно було нічого передавати полоненим, а старенька того не розуміла й приєдналася до зітлілих жертв конопатого, що всіх українців нахвалявся вислати до Сибіру, та місця забракло), — або наділи силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цієї живої людини, яка не заподіяла нікому жодного лиха, а стільки вистраждала, і очі якої випромінюють лише безмежне добро й сум.

І щойно подумав це Стецько, власне, навіть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в голові, як побачив: він знову вже на землі, тільки без цебра з нечистотами, а молодці якось дивно на нього зиркають, ніби не наважуються підступити ближче, а заразом їх наче клонить у сон.

— Аби ж вас люта геєнна навіки пожерла! — з пересердя побажав їм Стецько, і ті вмить прокинулися, ніби Стецькове пересердя влило в них нової крови.

— Пішли з нами! — гукнули вони Стецькові, підскоком підхопивши його, ще заки він встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні — в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), — без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногами, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні — від чого Стецькових супровідників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.

Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, — вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.

— Затопи йому в пику! — зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

— Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, і ти вільний! — і вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.

— Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! — шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.

Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видно, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинався б, ну просто не годен!

І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.

— От, сукин син! — заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Стецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що її із самих глибин серця подумав Стецько, відмовившися заради власного спасіння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів з потаємною надією, може все ж таки вони вціліли, хоч він їх і виплюнув, а щелепи й кості проймав біль, — суцільні одна біля одної болючі ґулі, наче його цілу добу перекручували на млинку, — врешті передихнув, дякуючи Богові, що гірше не скоїлося, бо чи людина посідає на кілька зубів більше чи менше, хіба то вже аж таке важливе, аби нарікати на долю? — і, не гаючися, попростував до бараків з наміром одразу податися до баби Грицихи й попросити її закрити вхід до пекла, щоб інших туди не зятягло, бо в Стецька не лишилося жодного сумніву: зволікати тут не лише не на місці, а й просто небезпечно.

Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, — наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?

Від цього припущення Стецькові ноги самі почвалали вперед, навіть не чекаючи, заки нагорі в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрі наміри потребують негайного здійснення завдяки своїй нестійкій структурі, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачає, що людина подібне взагалі подумала, навіть коли ці помисли й вислизнули і їх уже не наздогнати, бо на тому місці дірка в пам'яті, якої не перекрочити, хоч би й цілі царства вгатив у ту прірву, і людина, вражена, зупиняється серед дороги, дивуючись, куди її ще мить тому несло, сповнивши нутро по вінця світлом, аж під ногами зникло і