Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Ці старі юнаки, однаково, як і молоді старигані, відчули таке гостре почуття, що позаздрили Люсьєнові у його вищому дарі — перетворювати жінку на богиню. Маска йшла так, немов вона була сама з Люсьєном, для неї не існувало десятитисячної юрби, важкого й повного куряви повітря; ні, вона була під небесним куполом кохання, як мадонни Рафаеля під своїм овальним золотим сяйвом. Вона не відчувала штовхання, полум’я її очей линуло крізь отвори маски до очей Люсьєна, і тремтіння її тіла, здавалося, відповідало кожному рухові її друга. Звідки походить це полум’я, що сяє навколо закоханої жінки, відзначаючи її з-поміж усіх? Звідки ця легкість сильфіди, що, здається, порушує закони тяжіння? Чи то не душа виривається на волю? Чи щастя має фізичні властивості? Наївність дівчини, грація дитини виявлялись під доміно. Ці дві істоти, хоч вони йшли окремо, були подібні до групи Флори й Зефіра, майстерно зліплених найумілішими скульпторами, але це було щось більше за скульптуру, — найвище з мистецтва: Люсьєн і його гарне доміно були схожі на ангелів з квітами і пташками, яких пензель Джана Белліні вмістив під образом діви-матері; Люсьєн і ця жінка належали до світу фантазії, вищої від мистецтва, як причина вища від наслідку.
Коли ця жінка, що забула все, була за два кроки від групи, Біксіу крикнув:
— Естер!
Нещасна швидко обернулась, наче людина, яка чує, що її кличуть, впізнала підступника і схилила голову, немов умираючий під час останнього подиху. Пролунав пронизливий регіт, і група розтанула в натовпі, мов зграя переляканих польових мишей, що кидаються з дороги у свої нори. Тільки Растіньяк не пішов далі, ніж треба, щоб не здавалося, нібито він тікає від палаючих поглядів Люсьєна; він міг бачити два однаково глибокі, хоч і приховані страждання: по-перше, бідну Торпіль, немов громом вражену, і потім таємничу маску, яка єдина з групи залишилася на місці. Естер щось сказала на вухо Люсьєнові в ту хвилину, коли ноги її підігнулись, і Люсьєн вийшов, підтримуючи її. Растіньяк, заглиблений у думки, проводив поглядом цю гарну пару.
— Звідки взялося в неї це ім’я — Торпіль? — спитав похмурий голос, що пройняв його наскрізь, бо тепер цей голос вже не був штучно змінений.
— Так, напевне він знов утік... — сказав сам до себе Растіньяк.
— Мовчи або я заріжу тебе, — відповіла маска зміненим голосом. — Я задоволений тобою, ти дотримав слова, отже, ти можеш розраховувати на нашу допомогу. Будь німий, як могила; але перш ніж замовчати, ти повинен відповісти на моє запитання.
— Ну, ця дівчина така чарівна, яка приголомшила б імператора Наполеона; вона могла б приголомшити й когось стійкішого, приміром, тебе! — відповів Растіньяк, відходячи.
— Зажди, — сказала маска. — Я покажу тобі зараз, що ти мене ніде й ніколи не бачив.
Чоловік зняв маску, і Растіньяк на хвилину завагався, не знаходячи в ньому нічого спільного з тією огидною людиною, яку він колись знав у пансіоні Воке.
— Чорт допоміг вам змінити все, крім очей, яких не можна забути, — сказав він йому.
Залізна рука стиснула йому лікоть, наказуючи вічно мовчати.
О третій годині ранку де Люпо і Фіно знайшли елегантного Растіньяка на тому самому місці, біля тієї ж колони, де залишила його жахлива маска. Растіньяк сповідався перед самим собою: він був і священиком, і покутником, і суддею і звинуваченим. Він дозволив відвести себе снідати і повернувся додому зовсім п’яний, але мовчазний.
Вулиця Ланглад, так само як і прилеглі вулиці, спотворює Пале-Рояль і вулицю Ріволі. Ця частина одного з найблискучіших кварталів Парижа довго зберігала бруд, що залишився тут від пагорбів сміття зі старого Парижа, на яких стояли колись млини. Ці вузькі, темні й брудні вулички, де процвітають малоохайні промисли, вночі мають вигляд таємничий і сповнений контрастів. Ідучи з яскраво освітлених кварталів вулиць Сент-Оноре, Нев-де-Пті-Шан і Рішельє, де безперервно метушиться юрба, де виблискують шедеври промисловості, моди й мистецтва, будь-яка людина, необізнана з вічним Парижем, буде пройнята сумним страхом, коли потрапить у сплетіння вуличок, що оточують це світле місце, від якого відблискує навіть небо. Густа тінь заступає тут струмені газового світла. Де-не-де тьмяний ліхтар кидає своє непевне й чадне світло, яке вже не досягає деяких чорних закутків. Прохожі йдуть швидко, і їх небагато. Крамнички зачинені, а ті, що відкриті, мають непоказний вигляд: це або брудна й темна пивничка, або ж крамничка білизни, де продається одеколон. Нездоровий холод огортає ваші плечі своїм вогким плащем. Екіпажі проїздять рідко. Серед найпохмуріших закутків особливо відзначаються вулиця Ланглад, кінець проїзду Сен-Гільйом і кілька вуличних заворотів. Міська управа нічого досі не могла зробити, щоб очистити цей лепрозорій, бо тут здавна розташувалася головна квартира проституції. Для паризького світу, можливо, й добре, щоб ці вулички залишались у такому огидному стані. Проходячи ними вдень, не можна собі уявити, які вони стають вночі: там блукають дивні істоти, невідомо з якого світу; напівголі білі постаті туляться до стін, сутінь сповнює життя. Між стіною й прохожим прослизають вбрання, що рухаються й говорять. Двері, відкриваючись, раптом починають сміятись на все горло. Лунають слова, що, як писав про них Рабле, замерзли і тепер тануть; каміння бруку повторює звуки, що колись лунали. Шум досить виразний, він щось означає: коли він хриплий — це голос; але коли він скидається на спів, у ньому вже немає нічого людського, він наближається до свисту. Часто чути свистки. Нарешті тупіт чобіт має в собі щось задерикувате й глузливе. Все це разом викликає запаморочення. Атмосферні умови там незвичайні: жарко взимку й холодно влітку. Але яка
