Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Жодна з тих впливових жінок, яких ти назвав, не тинялись на вулиці, — сказав Фіно, — а цей гарненький “щур” вивалявся в багні.
— Як насіння лілеї в перегної, — підхопив Верну, — вона там покращала й розквітла. Ось її перевага. Хіба не треба знати все, щоб створювати в усьому сміх і радощі?
— Він має рацію, — сказав Лусто, який до цього часу мовчки спостерігав. — Торпіль уміє сміятись і смішити. Це вміння великих авторів і великих акторів належить тому, хто пройшов через усі соціальні глибини. У вісімнадцять років ця дівчина знала вже найвищі розкоші й найгірші злидні, знала чоловіків з кожної верстви. Вона наче тримає магічну паличку, розв’язуючи нею брутальні апетити, стримувані силоміць у чоловіків, які ще зберігають мужність, займаючись політикою, наукою, літературою або мистецтвом. Немає в Парижі такої жінки, яка могла б, як вона, сказати тварині: “Виходь!” і тварина залишала свою клітку та поринала в ексцеси; вона загодовує вас по горло, вона допомагає вам пити, курити. Одне слово, ця жінка, як сіль, оспівана у Рабле: кинута на матерію, вона її оживлює і підносить до чудесних сфер мистецтва; вбрання її — це нечувана пишнота, з пальців її вчасно спадають самоцвіти, як з уст її — усмішки; все в ній до ладу й до речі; говірка її виблискує гострими дотепами; вона володіє секретом найбарвистіших звуконаслідувань, що надають усьому найкращого забарвлення; вона...
— Ти втрачаєш сто су за фейлетон, — сказав Біксіу, перериваючи Лусто. — Торпіль незрівнянно краща за все це: всі ви були в тій чи тій мірі її коханцями, але ніхто з вас не може сказати, що вона була його подругою; вона завжди може вас мати, а ви її ніколи не будете мати. Ви добиваєтесь, силоміць вдираєтесь до неї, ви просите її ласки...
— О! Вона великодушніша, ніж отаман розбійників, якому щастить, і відданіша, ніж шкільний товариш, — сказав Блонде, — їй можна довірити свій гаманець і таємницю. Але через що я обрав би її королевою, то це через її бурбонську байдужість до колишнього фаворита.
— Вона, як і мати її, занадто дорога, — сказав де Люпо. — Прекрасна голландка пожерла б прибутки толедського архієпископа, вона проковтнула двох нотаріусів...
— І годувала Максіма де Трай, коли він був пажем, — сказав Біксіу.
— Торпіль надто дорога, як Рафаель, як Карем[14], як Тальйоні[15], як Лауренс[16], Буль[17], як усі геніальні художники, що були надто дорогі, — сказав Блонде...
— Ніколи Естер не мала такого вигляду світської жінки, — сказав Растіньяк, показуючи на маску, яку вів під руку Люсьєн. — Парі, що це пані де Серізі.
— Немає сумніву, — скрикнув дю Шатле. — І багатство пана де Рюбампре тепер зрозуміле.
— О! Церква вміє вибирати своїх левітів; який гарненький секретар посольства буде з нього! — сказав де Люпо.
— Тим більше, — провадив Растіньяк, — що Люсьєн — талановита людина. Панове мали не один доказ цього, — додав він, глянувши на Блонде, Фіно і Лусто.
— Справді, цей хлопець скроєний так, що далеко піде, — сказав Лусто, який лопався від заздрощів, — до того ж він має те, що ми звемо “незалежністю думок”...
— Це ти його виховав, — сказав Верну.
— Так ось, — сказав Біксіу, дивлячись на де Люпо, — я апелюю до пам’яті пана генерального секретаря і доповідача державної ради: ця маска — Торпіль, держу парі на вечерю...
— Приймаю парі, — сказав дю Шатле, що прагнув узнати правду.
— Ну, де Люпо, — сказав Фіно, — спробуйте впізнати вашого колишнього “щура” по вухах.
— Немає потреби в злочині образи маски, — сказав Біксіу. — Нехай Торпіль і Люсьєн, обходячи фойє, пройдуть повз нас, і я берусь довести вам, що це вона.
— Значить, наш друг Люсьєн знову сплив на поверхню, — сказав Натан, приєднавшись до групи. — А я думав, що він назавжди виїхав в Ангулемську область. Чи не винайшов він якогось способу проти кредиторів?
— Він зробив те, чого ти так швидко не зробиш, — відповів Растіньяк, — він усе сплатив.
Товста маска кивнула головою на знак похвали.
— Пристосовуючись до ладу в такому молодому віці, людина дуже розладнується, втрачає сміливість, стає рантьє, — провадив далі Натан.
— Е, цей завжди буде вельможею, і в ньому завжди буде така високість думок, яка його ставитиме вище багатьох так званих вищих людей, — відповів Растіньяк.
Тим часом усі ці журналісти, денді, нероби розглядали чарівний предмет свого парі, як баришники розглядають коня для продажу. Ці судді, що постарілись у вивченні паризької розпусти, всі, хоч і різною мірою, позбавлені забобонів, всі однаково розбещені, однакові розбещувачі, всі віддані нестримному честолюбству судді, що звикли все підозрювати, все вгадувати, захопленим поглядом дивились на
