Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

до виконання обов’язків громадянина Франції!

Сербін непомітно штовхнув Наконечного під лікоть, той кивнув, мовляв, саме так, шпигун — Ернесто, ми не помилилися.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня, подвір'я сиротинця,

сонце поки що в зеніті.

На обійсті сиротинця вирувало життя: народ готувався до весілля. Жінки накривали столи, їм допомагали діти. Чоловіки закінчували прикрашати весільну арку ялиновим гіллям. Та й іншим роботи вистачало: прибирати, підбілювати, прикрашати подвір’я.

Хелен, манірно крутячи сідницями, ступала на високих каблучках по горбатій дорозі. Вона йшла, ніби пливла, не помічаючи під ногами дефектів бруківки, яка тут не перекладалася вже багато років, і посміхалася на всі свої тридцять два зуби. За нею — Ернесто з патефоном напереваги й лейтенанти, надриваючись під вагою тривідерного мідного самовара. Крижень саме давав вказівки підлеглим, а коли побачив цю кавалькаду радісно пішов їм назустріч.

Хелен з лисячою посмішкою привіталася з Крижнем, подаючи йому руку для поцілунку. Та він тільки потиснув її, чи то розгубившись, чи то давно відвикнувши від цього, чи то зважаючи на своїх співробітників, які могли не зрозуміти його галантної поведінки. Обнявся з Ернесто, потиснув руки лейтенантам, зауваживши, що з них, мабуть, на сьогодні вже достатньо святкування. Хелен здивовано зморщила носика й сказала:

— Самовар, мсьє Кріжень, падарунок для дєткі, піт чай, — повела рукою, вказуючи на подарунки. — Et Gramophone для jeunes mariés. Для мольодіх.

— Вони будуть раді таким подарункам, — сказав полковник і пробубонів під носа: — Двоє глухих дітей, що будуть жити в комірчині три на чотири метри із грамофоном… Ну, в неї й фантазія!

— Для жюрналіст глявноє — польот фантазі, — по-своєму сприйняла останнє слово Хелен і невинно закліпала очками.

— Це правда, — погодився знехотя Крижень. — Хоча я завжди думав, що для журналістів головне — об’єктивність.

— О! Мсьє Кріжень, нє надо шютіть. Я імється ввіду польйот сльов, réflexion créatrice, vous savez?

— Тоді інша справа. Хоча в наших журналістів, і справді, таке образне мислення, що часом диву даєшся, коли читаєш, що вони пишуть. А я так цього не люблю!

І запросив гостей пройти в приміщення школи, поки не почалося весілля.

Як тільки вони пішли, на подвір’я приїхали музики. Їх головного — Рудого Василя з цимбалами — було чути за версту.

— Прум-пурум! Добрий день вам, пани-господарі! А де той вуйко Йосип, шо горілку носит? Як цимбали ми не змастит, то будете знали! Будете з гуцулами си трембітували!

Довкола Рудого почали збиратися люди, аби послухати його жарти. Крижень визирнув із дверей, у які щойно зайшов із гостями, й показав Василеві кулака. Той не зважив на це й продовжував розважати народ, завівши:

Горілочка оковита! Файдулі-файдулі, фай! Як я люблю тебе пити! Файдулі-файдулі, фай! Я за тебе мідяки, Файдулі-файдулі, фай А ти ж мене — в будяки! Файдулі-файдулі, фай! Я за тебе срібло-злото, Файдулі-файдулі, фай А ти ж мене у болото Файдулі-файдулі, фай! Холєра ясна!..

У кабінеті вже зібралися люди, було накурено. Полковник, увійшовши, невдоволено відчинив вікно. Голова заховав під стіл чарки, Трохимович запобігливо запхав пляшку у внутрішню кишеню піджака й застібнувся. Горловина зрадливо виглядала в нього з-за лацкана. Івченко метушливо виніс тарілки із залишками закуски. Хелен зі всіма радісно привіталася й запропонувала Мирону Микитовичу:

— Мі сдєлать нєсколько фото с мсьє гольова і будьєм дьєлять антервю…

Крижень метнув очима блискавки на Трохимовича, той вискочив з