Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

— Мнє вжо самому цікава, якую ти такую гульню вядзьош? І для чаго?

— Будеш багато знати, скоро старим станеш.

— І нє страшна! Можа, падзєлішся планамі са сваім баявим пабрацімам?

Крижень глянув на Трохимовича й зі смішком зауважив:

— Ось дивися… Скоро вони будуть драпати на Захід, щоб розповісти всьому цивілізованому світу про свою боротьбу, — звучить пафосно, але переконливо. Прилаштую тебе в команду до Гачка кулеметником. Перейдеш кордон, легалізуєшся, станеш нашим резидентом в Ганновері…

Трохимович аж крекнув від несподіванки.

— Але я нє вмєю ні з рацияй, ні з шифрамі рознимі — то навука нє для майой башкі. Шию каму згарнуць — то так. А з тимі хітримі штукамі… Ти ж мянє вєдаєш, Іванавіч, я прости дзядзька. А там гаворкі треба разнастайния вєдаць, культуру паводзін… Нє, нє пайду, страшна!

— Учитися ніколи не пізно, старий! А буде наказ, то може і я з ними чкурну за кордон? Там піду в нелегали, пригадаю молодість… А ти ж хіба мене відпустиш одного?

— Скажу табє так: як ти, так і я! Ми ж з табой, як нітка з іголкай — куди ти, туди і я. Тади іншая справа, я гатови, хоць у Ганновєр, хоць у Амстердам. Я буду рацию насіць, каб ти нє стамівся, а ти будзєш вєстачкі дасилаць у Маскву да самага Абакумова. Якая в іх там армія, як яни будуюць свой капіталізм. Ну, ти вєдаєш, што дасилаць…

— Це точно, старий, знаю… Куди ж я без тебе?

Вони вийшли в поле. Трохимович збадьорився, почувши таке щире зізнання, закинув на плече автомата й пішов уперед стежкою, що пролягла між високих, давно не кошених трав. Трави вже вицвіли, пожовкли, на них важкими краплями лежала роса. Сонце визирнуло з-за хмар, позолотило ці крапельки, й вони, підхопивши його сяйво, вигравали яскравими промінчиками й звеселяли погляд. Та полковнику чомусь було невесело, навіть важко, особливо після розмови з Гачком. Чомусь цей тип надто впевнено себе почував. Це насторожувало. Раніше він ніколи не смів давати йому поради. Крижень хвильку постояв, дивлячись услід Трохимовичу, й повторив, мов відлуння:

— Куди ж я без тебе?

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

прогулянка містом — місцевий ринок,

час проповіді в костьолі Всіх Святих.

Видався гарний ранок. Ернесто з Хелен вийшли з готелю й зупинилися на ґанку. Хелен одягнула темні окуляри, щоб не мружитися на сонце. Ернесто подивився на годинник, дивуючись, чому досі немає ні Сербіна, ні Наконечного. Він був підтягнутий, у свіжій сорочці, у випрасуваному піджаку та брюках. Від нього густо тхнуло одеколоном і перегаром, а загалом виглядав живчиком.

За мить до них підійшли лейтенанти. На них було шкода дивитися: невиспані, пом’яті, в несвіжих мундирах і абияк почищених чоботах. Вочевидь нинішній ранок їм дався дуже важко. Те, що вони відірвали голови від подушок, було майже подвигом, незважаючи на вчорашню спробу детоксикації.

— Спасібо, мсьє офісі, что провісті нас етот город. Мі пріґляшон на свадьба. Нам надо пакупіть падарунок для… будушій мужь і жєна.

— Как чувствуют сєбья моі рускіє друзья? — поцікавився в офіцерів Ернесто.

— Як гівно під кущиком, — під носа бовкнув Сербін, а вголос заявив: — Мы всегда рады помочь нашим гостям. А насчет нашего самочувствия… все отлично.

— Да! — підтвердив Наконечний, якому хотілося просто зараз впасти на бруківку й заснути. — Да! — ляпнув. — Ми єсть готов вам помагать!

— О, как мільо! — радісно заплескала руками Хелен. — Мі хотім біть на базар. Купіть падарункі. Мсьє офісі, — кивнула до кожного, — прошу проводіть.

І вони посунули на базар. Опираючись на руку Ернесто, бадьоро крокувала тільки Хелен. У неї був гарний настрій і бажання поговорити про історію міста.

— Кто єсть мужік на памятнік? — запитала, побачивши пам’ятник Льву Толстому, котрий невідомо яким чином опинився саме в цьому містечку. — Карл Маркс? Пушькін? Я Ленін знаю, он маленькій борьйода імєється.

— Ето єсть вєлікій рускій