Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
А потім, щоб Майкл не запишався від такої уваги, Доутрі випростався, припалив знову люльку й начебто забув про нього. Замість набиватися зі своєю приязню, він хотів домогтися, щоб Майкл набивався сам.
І таки домігся, бо Майкл почав тертися боками об його коліно й тикатися писком йому в руку, просячи ще пом’яти йому вуха та покрутити хвіст. А Доутрі натомість піймав його за щелепу і, повільно хитаючи Майклову голову з боку на бік, заговорив:
— Чий же ти, песику? Може, якого чорношкірого? Це не годиться. А може, той чорношкірий украв тебе? Це вже зовсім зле! Знаєш, що вони часом виробляють із собаками? Це ганьба. Жоден білий не стерпить, щоб такий пес, як ти, належав чорношкірому, а я ж білий чи ні? Ось і я не терплю. Це ж ні в тин, ні в ворота. Хіба чорношкірий зуміє тебе вивчити? Звісно, він тебе десь украв! Якби я оце спопав його, я б йому всипав бубни, ще й із верхом. Думаєш, ні? Ану, покажи-но мені його, то й побачиш, що я з ним зроблю! Щоб ото чорношкірий тобі наказував: біжи туди та принеси оте! Ні, пане песику, більше так не буде. Ти зараз підеш зі мною, і підганяти тебе, мабуть, не доведеться.
Дег Доутрі підвівся й почвалав далі берегом. Майкл дивився йому вслід, проте не біг за ним. Йому кортіло побігти, але ж його не кликано. Врешті Доутрі тихенько цмокнув губами. Так тихо, аж і сам не почув, тільки з руху губів знав, що цмокнув. І на такій відстані, як до Майкла, жодна людина не дочула б того цмокання, але Майкл дочув і радісно кинувся навздогін.
РОЗДІЛ II
Дег Доутрі поволі йшов берегом, а Майкл то дріботів позаду, то з радощів оббігав його кругом, щойно він знову цмокав губами. Спинився він якраз поза тьмяним освітом від ліхтарів, де невиразні постаті розвантажували вельботи, а комісарів клерк та комірник із «Макамбо» досі сперечалися за фактуру. Коли Майкл поривався вперед, Доутрі стримував його майже нечутним цмоканням.
Бо Доутрі волів, щоб ніхто не бачив, як він крастиме собаку, і міркував, як би його добутися на пароплав непомітно. Обійшовши віддалеки освітлений ліхтарями причал, він рушив берегом до тубільського селища. Як він і гадав, усі дужі чоловіки працювали на причалі. Очеретяні хатини здавалися зовсім збезлюднілі; та нарешті з однієї озвався сердитий, писклявий старечий голос:
— Кий біс там?
— Я гуляй берег дуже-дуже пізно, — відповів Доутрі півден-номорською говіркою beche de mer. — Я треба на судно. Коли ти бери мій у пірога, шуруй-шуруй, я давай твій два плитка тютюн.
— Коли ти давай десять плитка, я гаразд, — почулася відповідь.
— Я давай п’ять плитка, — ще поторгувався шестиквартовий стюард. — Коли ти не хочеш бери п’ять плитка, ти іди к бісу зовсім.
Відповіді не було.
— То хочеш п’ять плитка? — гукнув Доутрі в темну хатину.
— Я хочеш, — відповіло з темряви, і власник голосу виступив надвір із такими чудними звуками, що стюард аж присвітив сірником, щоб подивитися.
Перед ним стояв, спираючись на одну милицю, старезний дід із каламутними, червоними очима, напівзакритими якоюсь нарослою плівкою. На шолудивій, облізлій голові стирчали кущики сивого волосся. Уся шкіра діда була в шрамах, зморшках, близнах і барву мала якусь червонясто-синю, із сірою поволокою — ніби чимсь намазана, тільки видно було, що та поволока просто наросла на ній.
«Прокажений, чортяка!» — майнула в Доутрі думка, і він зразу скинув очима на дідові руки й ноги, сподіваючись побачити самі кукси замість пальців. Однак пальці були цілі, лише однієї ноги до половини стегна бракувало.
— Далебі! Де твій нога гуляй? — спитав Доутрі, показуючи туди, де мала б бути та нога.
— Великий риба, акула, забирай нога, — вишкірився старий страшною беззубою ямою рота. — Я дуже-дуже старий люди, — тремтячим голосом провадив одноногий Мафусаїл [16]. — Я давно-давно нема кури тютюн. Коли ти, великий білий пан, давай мій зараз один плитка, я хутко шуруй-шуруй твій на судно.
— А коли я не давай? — ще торгувався стюард.
Замість відповіді старий відвернувся і, теліпаючи куксою стегна, пошкутильгав боком назад у хатину.
— Гаразд! — квапливо гукнув Доутрі. — Я давай твій хутко закури.
Він сягнув у кишеню по дрібну валюту Соломонових островів і відломив від пачки пресованого тютюну одну плиточку. Старий ураз наче відмінився. Він жадібно простяг руку, вхопив тютюн і, щось мурмочучи та вискаючи ніби з болю, чи то в захваті, чи то в нетерплячці, витяг із дірки в пипці вуха чорну череп’яну люльку й тремтячими пальцями накришив і натоптав у неї дешевого тютюну з відпадків вірджінського врожаю.
Притримуючи тютюн у люльці великим пальцем, старий раптом кинув милицю й бухнувся додолу, підібгавши під себе єдину свою ногу: здавалося, що з нього зостався самий безногий тулуб. Потім поліз у плетену торбинку з кокосового волокна, що звисала з шиї на його запалі, висхлі груди, видобув звідти кремінь, кресало й губку і, поки нетерплячий стюард простягав йому сірники, уже викресав вогню, роздмухав і прикурив люльку.
Тільки-но раз затягтись, він перестав охкати та вискати, збудження його помалу згасло, і Доутрі вдоволено відзначив, що й руки в старого вже не так трусяться, і відвисла губа не тіпається, і слина не тече з кутиків рота, і червоні закислі очі робляться спокійніші.
Що ввижалося в ту хвилину мовчанки старому тубільцеві, Доутрі й не пробував здогадатися. Йому було не до того, бо перед ним яскраво постало своє видиво: голі стіни вбогої кімнати в притулку для нужденних, де інший дід, схожий на нього самого, так само канючитиме щіпочку тютюну у свою стару череп’яну люльку; і що найжахливіше — там він не матиме а ні ковточка пива, не те що шести кварт.
А Майкл, що при тьмяному світлі від люльки дивився на двох старих людей, з яких один сидів долі, а другий стояв, і не здогадувався про трагедію старості. Він тільки відчував, і то надзвичайно гостро, який безмежно любий йому оцей двоногий білий бог, що своїми
