Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Таким, як і всі білі, здався йому й Доутрі, що привітав його словами: «Агов, песику, ти що робиш у цьому чорношкірому краю? Ти ж собака білих людей!» Майкл озвався на той оклик стримано, з гідністю, вдаючи байдужого, однак нетерпляче прищулені вуха й веселі очі зраджували його справжній настрій. Доутрі, що вмів бачити собак наскрізь із першого погляду, помітив те, роздивляючись Майкла при світлі ліхтарів, що їх тримали чорношкірі хлопці на причалі, де розвантажувано вельботи.
Стюард відразу розгледів у Майклі дві речі: по-перше, що це пес видимо симпатичний і добродушний, а по-друге, що він дорогий. А тому Доутрі хутенько озирнувся круг себе. Ніхто за ним не стежив. Поблизу стояло лише кілька чорношкірих, що дивились усі на море, бо звідти, з темряви, чути було плюскіт весел: надходив вельбот, і вони ладналися його розвантажувати. Трохи далі, праворуч, під другим ліхтарем, стояли комісарів клерк і комірник з «Макамбо» й запально сперечалися за якусь помилку у фактурі.
Стюард ще раз зиркнув на Майкла й наважився. Він байдуже відвернувся й неквапно пішов понад берегом, геть з освіту ліхтарів. За сотню ярдів він сів на піску й став чекати.
— Песик вартий двадцять фунтів, як один пенс, — мурмотів він сам до себе. — Коли я не візьму за нього десяти фунтів, ще й «красненько дякую» на додачу, то шмаркач я буду, не годний добрати, де тер’єр, а де хорт… Авжеж, десять фунтів у першому-ліпшому шинку сіднейського порту.
А десять фунтів у його уяві обернулися на кварти пива й постали перед ним величним і осяйним видивом, цілою броварнею.
Та ось по піску затупотіли собачі лапи, почулося тихеньке часте сопіння, і Доутрі підвів голову. Якраз цього він і сподівався. Пес відразу вподобав його й прибіг до нього.
Бо Дег Доутрі знав, як поводитися із собаками, і Майкл за мить у тому пересвідчився, коли рука нового знайомця простяг-лась і вхопила його за шкіру збоку голови, під вухом. Ухопила не вороже, не грізно — і водночас рішуче, не боязко, а щиро й довірливо, і це навіяло довіру й Майклові. У тому дотику була шорсткість без щзивди, владність без погрози, упевненість без знаджування. І Майклові здавалося найприроднішим у світі ділом, що цей чужісінький чоловік ухопив його отак за шкіру й трусить; а приязний голос мурмотів:
— От і гаразд, песику! Держись мене, держись, то ще, може, й у полоті ходитимеш.
Майкл ще зроду не зустрічав людини, яка б відразу так йому сподобалася. Дег Доутрі інстинктивно вмів поводитися із собаками. У ньому від природи не було ні крихти жорстокості. Він ніколи не надуживав ні влади, ні пестощів. І тепер він не намагався запобігти Майклової прихильності. Тобто намагався, але не відверто. Він тільки поторсав Майкла за голову ніби задля знайомства, а тоді пустив його й наче зовсім за нього забув.
Він заходився припалювати люльку, витираючи сірник за сірником, ніби вони гасли на вітрі. Проте вони догоряли йому трохи не до пальців, і поки він завзято пахкав люлькою, його бистрі голубі очиці під кошлатими, із сивиною бровами пильно вивчали Майкла. А Майкл теж, нашорошивши вуха, пильно вдивлявся в цього незнайомця, що, здавалося, зовсім і не був для нього незнайомцем.
Він аж трохи розчарувався, що цей двоногий бог, такий напрочуд приємний, більш не звертає на нього уваги. Майкл навіть спробував напроситися на ближче знайомство, зав’язати гру: підкинув передні лапи й простяг їх уперед, аж припавши до піску грудьми, приязно закрутив обрубком хвоста й уривчасто, заклично гавкнув. Та чоловік не зважав: третім сірником він таки припалив люльку й тепер неквапно смоктав її в темряві.
Жоден зрадливий спокусник ще не зваблював дівчини так зухвало й майстерно, як зваблював Майкла немолодий шестиквар-товий стюард. Коли Майкл, трохи ображений такою неувагою, неспокійно заворушився, ніби погрожував утекти, Доутрі буркнув:
— Держись мене, песику, держись мене.
Майкл підступив ближче й став поважно, ретельно обнюхувати стюардову холошу. Доутрі засміявся сам до себе і при тій нагоді, знов витерши сірника нібито припалити люльку, роздивився пса ближче й аж тепер побачив, яка бездоганна в нього порода.
— Добрячий пес, добрячий, — схвально промовив він уголос. — Знаєш, песику, ти б на будь-якій собачій виставці усі призи похапав. Одна в тебе вада — оте вухо; таке, хоч випрасуй його. Ветеринар, мабуть, зумів би.
Вій недбало сягнув рукою до Майклового вуха й кінчиками пальців почав ласкаво обмацувати його при самому корені. Май-клові те сподобалося. Ще ніхто ніколи не м’яв йому вуха так рішуче, але зовсім не боляче. Йому зробилося так приємно, що він із вдячності завихлявся всім тілом.
Потім рука потягла вухо вгору несильно стиснутими пальцями, так що воно повільно вислизало з них, і аж у його корінь віддавало приємним-приємним лоскотом. Пальці тягли то за одне вухо, то за друге, а чоловік щось тихо бубонів, і Майкл, хоча й не розуміючи слів, знав, що вони стосуються його.
— Голова як слід, пласка й рівна, — промурмотів Доутрі, спершу провівши по ній рукою, а тоді присвітивши сірником. — І зморщок нема, і щелепи сильні, і щоки нітрохи не вислі й не запалі.
Він заліз пальцями Майклові в пащу, обмацав зуби, рівні й міцні, прикинув на око ширину пліч і глибину огруддя, тоді рукою підняв Майклову лапу. Ще раз присвітивши сірником, він оглянув усі чотири лапи.
— Чорні-чорнісінькі, — сказав Доутрі. — І без жодного ганджу, пальці стоять рівно, і вигнуті, як треба, і не завеликі, і не замалі. Закладаюся, що твої тато й мама брали свого часу призи на виставках.
Майкл уже був занепокоївся під таким пильним оглядом, та Доутрі враз покинув облапувати йому крижі й стегна, спіймав його своїми чарівними пальцями за хвіст, помацав м’язи при його основі, ближчі хребці, тоді став крутити хвоста безцеремонне й ласкаво. Майкл, аж нетямлячись з утіхи, вертів задом із боку на бік, назустріч пестливим пальцям. А чоловік раптом схопив його долонями за боки й підняв Майкла в повітря, але зразу й поставив додолу — пес не встиг і злякатися.
— Двадцять шість — двадцять сім… Більше двадцяти п’яти, ставлю шилінг проти пенса. А як доростеш, матимеш повних тридцять, — сказав йому Дег Доутрі. — Що з того?
