Пані Боварі - Гюстав Флобер

— Ну гаразд, нехай уже, — згодилась вона нарешті.

І справді, вона простягнула свекрусі руку з гідністю маркізи і сказала:

— Даруйте, пані.

А потім піднялась до себе, кинулась ницьма на ліжко й розридалась, як дитина, уткнувшись лицем у подушки.

Вони вже раніше домовились з Родольфом, що в разі якоїсь надзвичайної події вона пришпилить до фіранки клаптик білого паперу; коли він на ту пору буде в Йонвілі, то побачить і прибіжить у маленький завулок за будинком. Емма подала знак. Прождавши три чверті години, вона раптом побачила Родольфа на розі ринку. Вона хотіла була відчинити вікно й покликати його, але він уже зник. І знов вона впала у відчай.

Та незабаром Емма почула на тротуарі чиїсь кроки. Це був, безперечно, він; вона збігла по сходах, перейшла двір. Родольф був там, за стіною. Вона кинулась йому в обійми.

— Будь обачна! — сказав він.

— Ох, якби ти знав! — відповіла вона.

І почала розповідати йому все, поквапно, незв'язно, з перебільшеннями й вигадками, перериваючи свою оповідь численними вставками, так що він не міг нічого зрозуміти.

— Ну годі ж, люба! Заспокойся, потерпи!

— Ось уже чотири роки я терплю й страждаю!.. Таке кохання, як у нас, повинно бути відкритим перед лицем неба! А всі мене мучать. Несила вже більше терпіти! Рятуй мене!

Вона пригорталась до Родольфа. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому такою милою, як зараз; забувши все, він сказав їй:

— То що робити? Чого ти хочеш?

— Їдьмо звідси! — скрикнула вона. — Візьми мене з собою! Благаю тебе!

І вона впилася йому губами в губи, ніби ловила в поцілунку мимовільну згоду.

— Але… — почав Родольф.

— Що таке?

— А дитина?

Емма замислилась на якусь хвилю, потім відказала:

— Ну, що ж, заберемо й дитину, нехай уже!

«Що за жінка!» — подумав він, дивлячись їй услід.

Вона вже побігла в сад — її кликали.

Кілька днів потому стара Боварі була дуже здивована метаморфозою, що сталася з її невісткою. Емма виявляла незвичайну покірливість і пошану супроти свекрухи, навіть попросила в неї рецепт для маринування огірків.

Чи вона робила це для того, щоб краще обдурити чоловіка й свекруху, чи, може, втішалась навмисне цими стражданнями, щоб глибше відчути всю гіркоту життя, яке вона збиралася покинути? Вона над цим навіть не задумувалась; вона вся жила солодкими мріями про близьке щастя. Воно було постійною темою її розмов з Родольфом. Схилившись до нього на плече, вона шепотіла:

— Ах, коли вже ми сидітимем у поштовій кареті!.. Уявляєш собі? Невже це можливо? Мені здається, що в ту мить, як карета рушить, в мене буде таке відчуття, ніби ми піднялись на аеростаті і летимо кудись аж до хмар. Знаєш, я вже дні лічу… А ти?

Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як в ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішніми обставинами. Як перегній і дощ, вітер і сонце вирощують квіти, так і її поступово викохували оті бажання й жалі, оті палкі насолоди й вічно юні мрії, і тепер нарешті вона розквітла у всій повноті своєї натури. Розріз її очей був створений, здавалось, для довгих закоханих поглядів, коли зіниці ніби тонуть в тіні вій; від глибокого дихання роздимались її тонкі ніздрі і різкіше виділялись куточки повних губ, ледь помітно затінюваних при світлі легеньким чорним пушком. Локони її лежали на потилиці так, ніби їх викладав умілою рукою досвідчений художник-спокусник; вони недбало розсипалися буйними хвилями, покірні всім примхам грішної любові, яка розпускала їх щодня. Голос і рухи Емми стали м'якшими й гнучкішими. Щось невловно тонке й вабливе випромінювалось навіть від складок її сукні, від вигину її ноги. Для Шарля вона була чарівна й невідпорна, як і в перші дні по одруженні.

Повертаючись додому пізньої ночі, він не насмілювався будити її. На стелі витанцьовувало тремтливим колом світло від порцелянового нічника; у сутінку біля ліжка напиналась білим шатром опущена заслона колиски. Шарль дивився на жінку й дитину. Йому здавалось, що він чує легеньке дихання дівчинки. Скоро вона виросте — місяць у місяць більшає. Він уже уявляв собі, як вона повертається надвечір із школи додому; сміється, блузка в чорнилі, а на руці кошичок; а там, гляди, пора і в пансіон віддавати, — це обійдеться дорого… Що ж тут робити? Він починав обмірковувати цю справу. Найкраще було б найняти десь поблизу невеличку ферму і самому наглядати за нею щоранку, їдучи до хворих. Прибутки від господарства він буде збирати, покладе в ощадну касу; потім де-небудь, — байдуже де, — купить собі акції; тим часом пацієнтів стане більше — він розраховував і на це. Адже хотілося, щоб Берта дістала добре виховання, щоб вона визначалась усякими талантами, навчилася грати на фортепіано. Ах, яка вона буде гарненька пізніше, років у п'ятнадцять! Тоді вона скидатиметься на матір і ходитиме влітку, як Емма, в солом'яному капелюшку! Здалеку люди думатимуть, що то йдуть дві сестри… Шарль уявляв собі, як вечорами вона працює при лампі, сидячи біля батька й матері. Вона вишиє йому пантофлі, вона порядкуватиме в господі і звеселятиме її своєю миловидністю й пустощами. А там доведеться подумати й про заміжжя: знайдуть їй якогось гарного хлопця з солідним становищем; вона житиме за ним щасливо, і так триватиме завжди…

Емма не спала, тільки прикидалася, що спить, і, поки Шарль засинав поряд з нею, вона віддавалась зовсім іншим мріям.

Ось уже цілий тиждень четвірка коней мчить її до нових країв, звідки вони з Родольфом вже не повернуться ніколи. Вони летять і летять, обнявшись і не говорячи ні слова. Іноді з вершини гори раптом відкривається перед ними якесь чудесне місто з куполами, мостами, кораблями, цитриновими гаями й соборами з білого мармуру, на високих дзвіницях яких гніздяться лелеки. Коні йдуть вже ступою по кам'яних плитах, а долі розкладені букети квітів, що їх продають жінки в червоних корсажах. Чути гудіння дзвонів, іржання мулів, перебори гітар і плюскіт водограїв, бризки яких відсвіжають плоди, складені пірамідами біля підніжжя білих статуй, що усміхаються під струменями води. А потім увечері вони приїжджають у рибальське селище, де сушаться на скелях та на хижках брунатні неводи. Тут вони й лишаться жити. Вони оселяться в маленькій хатині з