Пані Боварі - Гюстав Флобер

Але другого дня він пред'явив їй рахунок на двісті сімдесят франків з чимось. Емма потрапила в дуже незручне становище: домашня каса була порожня, вони були винні Лестібудуа за півмісяця, куховарці за півроку, не рахуючи вже інших боргів, і Шарль з нетерпінням чекав, коли йому заплатить пан Дерозере, який щороку розраховувався з ним на Петра.

Спочатку Емма сяк-так спроваджувала Лере; нарешті торговцю урвався терпець: з нього самого правлять гроші кредитори, всі капітали на чужих руках, і якщо він не одержить бодай частину належної суми, йому доведеться відібрати назад продані речі.

— Ну що ж, беріть, — погодилась Емма.

— Та ні, я пожартував! — відповів Лере. — Мені жаль тільки гарапника. Я, їй-богу, попрошу-таки у вашого чоловіка, щоб вернув!

— Ой ні! Не треба! — скрикнула Емма.

«Ага, попалася!» — подумав Лере.

І, упевнившись у своєму відкритті, вийшов, повторюючи півголосом і присвистуючи, як завжди:

— Ну, ну! Побачимо, побачимо!

Емма міркувала, як знайти вихід із становища, коли ввійшла служниця і поклала на камін маленький згорток голубого паперу від пана Дерозере. Емма кинулась до нього, розгорнула… Там було п'ятнадцять наполеондорів. Цього вистачить! На сходах почулися кроки Шарля; вона сховала золото в шухляду і витягла ключа.

Через три дні знову навідався Лере.

— Я хочу запропонувати вам одну річ, — сказав він. — Якби ви, замість належної мені суми, погодились…

— Ось гроші, — відповіла вона, кладучи йому в руки чотирнадцять наполеондорів.

Торговець оторопів. Щоб приховати своє розчарування, він розсипався в вибаченнях, став пропонувати свої послуги, Емма відмовилась від усього; кілька хвилин після його відходу вона намацувала в кишені фартуха одержану здачу — два п'ятифранковики. Вона клялась собі, що тепер буде заощаджувати і поверне гроші пізніше…

«А, нічого! — вирішила вона врешті. — Він про них і не згадає».

Крім гарапника з позолоченою головкою, Родольф дістав від Емми в подарунок ще печатку з девізом «Amor nel cor»[58], елегантне кашне і, нарешті, портсигар, достоту такий, як віконтів, що його знайшов колись на дорозі Шарль і досі зберігала Емма. Але всі ці дарунки, як вважав Родольф, принижували його гідність. Від деяких він відмовлявся. Емма наполягала, і він кінець кінцем скорявся, вважаючи її деспотичною і нав'язливою.

Потім на неї напали ще якісь химери.

— Думай про мене, — прохала вона, — коли годинник вибиватиме дванадцяту ночі!

І якщо Родольф признавався, що він не думав про неї, починались нескінченні докори і вічні допитування:

— Ти мене кохаєш?

— Та вже ж, кохаю! — відповідав він.

— Дуже?

— Ну звісно!

— А інших ти не кохав?

— А ти, може, гадаєш, що я тобі дістався невинним хлопчиком? — сміявся Родольф.

Емма плакала, а він силкувався втішити її, приправляючи свої запевняння жартами.

— Ох! Я ж тебе так люблю, — казала вона. — Так люблю, що жити не можу без тебе, розумієш? Іноді я так хочу бачити тебе, що аж серце рветься з кохання та відчаю. Я думаю: «Де ж це він? Може, він говорить з іншими жінками? Вони всміхаються до нього, він підходить…» О ні, адже тобі ніхто більше не подобається? Є, звичайно, кращі від мене, але так любити, як я, не може ніхто! Я твоя рабиня, твоя наложниця! Ти мій цар, мій бог! Ти добрий! Ти хороший! Ти розумний! Ти сильний!

Родольф уже стільки наслухався на своїм віку всіх цих слів, що в них не було для нього нічого оригінального. Емма стала такою самою, як усі інші коханки, і зачарування новизни, спадаючи потроху, ніби одяг, оголювало вічну одноманітність пристрасті, яка завжди має ті самі форми і говорить тією самою мовою. Попри всю свою досвідченість, Родольф не міг за схожістю висловів побачити відмінність почуттів. Він чув подібні речі з уст розпусниць і запроданок і тому не вірив Емминій щирості. «Відкинь усі ці гучні гіперболи, — думав він, — і лишаться самі пересічні почуття, та й годі». А хіба ж не буває такого, що правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови? Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…

Але, отак критично оцінюючи становище (перевага, властива всім тим, хто в будь-якій спільній справі менше захоплюється), Родольф знайшов у Емминім коханні нове джерело насолод. Він відкинув геть, як непотрібний, усякий сором і почав безцеремонно третирувати Емму. Вона перетворилась у нього в податливу, розпусну істоту. В ній жила тепер якась благувата відданість, повна схиляння перед ним і почуттєвих насолод для самої себе, якесь томливо-розслабляюче блаженство; душа її поринала в це сп'яніння і втопала в ньому, скрутившись, як герцог Кларенс у бочці з мальвазією.[59]

Ці любощі спричинились до відчутної зміни манер пані Боварі. Погляд у неї став смілішим, розмова вільнішою; вона не соромилась навіть, гуляючи с Родольфом, курити сигаретку, ніби всім на зло; коли, нарешті, одного дня вона вийшла з «Ластівки», затягнена в жилет чоловічого крою, то всі, хто ще мав якісь сумніви, перестали вже сумніватись. Пані Боварі-мати, яка після страшенної сцени з чоловіком знову приїхала до сина, обурювалася з Емминої поведінки чи не більш від усіх. Їй не подобалось іще багато дечого, хоч би й те, що Шарль не послухав її порад щодо заборони читання романів, і взагалі всі порядки в господі; вона не могла стриматись від зауважень, і починалися сварки. Особливо різко посперечались вони через Фелісіте.

Пані Боварі-старша, проходячи напередодні вечором по коридору, застала куховарку з мужчиною, — чоловіком років під сорок, з темними баками; зачувши кроки, він миттю вилетів з кухні. Дізнавшись про це, Емма тільки засміялась. Але стара обурилась і заявила, що хто не дивиться за моральністю слуг, той і сам зневажає моральність.

— Де ви росли? — сказала невістка з таким зухвалим виглядом, що пані Боварі-мати спитала її, чи не саму себе вона захищає?

— Геть звідси! — скрикнула Емма, зірвавшися з місця.

— Еммо!.. Мамо!.. — гукав Шарль, намагаючись помирити їх.

Але обидві вискочили з кімнати, як шалені. Емма аж ногами тупотіла:

— Ну й манери! Мужичка мужичкою!

Шарль побіг до матері; та аж нетямилась від люті і водно повторювала:

— Нахабниця! Вітрогонка! А може, й… ще гірше!

Якщо Емма