Біле Ікло - Джек Лондон

Після того він часто пробував знову загавкати, і хазяїн заохочував його, але все даремно. Загавкав він ще тільки один раз, та й то, коли хазяїна з ним не було.

Якось Відон Скотт верхи мчав через поле, коли враз із-під самих ніг коневі вискочив заєць. Кінь, перелякано сахнувшись убік, спіткнувся; хазяїн вилетів із сідла, впав і зламав собі ногу. Біле Ікло розлютувався й кинувся б до горла коневі, якби не спинив його голос хазяїна.

— Додому! Ану, додому! — наказав Відон Скотт, переконавшись, що ногу зламано.

Біле Ікло не хотів його покидати. Хазяїн думав написати записку, одначе, обшукавши кишені, не знайшов ні олівця, ні клаптя паперу. Тоді він знову наказав собаці бігти додому.

Біле Ікло тужливо на нього подивився, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскавучав. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло нащулив вуха й напружено вслухався.

— Усе гаразд, друже! Тільки біжи додому, — казав Відон Скотт. — Біжи й скажи їм, що трапилось. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому!

Слово «додому» зрозуміле було Білому Іклу. І хоч він більше нічого не зрозумів з мови хазяїна, йому стало ясно, що він повинен вернутись додому. Він обернувся й неохоче потрухцював назад, проте за яку хвилину завагався й озирнувся через плече.

— Додому! — почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.

Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Біле Ікло.

— Відон вернувся, — сказала мати хазяїна. Діти радісним криком повітали Білого Ікла й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.

Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.

— Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним, — сказала вона. — Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.

З розгніваним гарчанням Біле Ікло вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе й, заспокоюючи, сказала що не треба надокучати собаці.

— Вовк завжди буде вовком, — зауважив суддя. — Йому не можна йняти віри.

— Та він же не зовсім і вовк, — обізвалась Бет, стаючи за братом.

— Це тільки Відон так собі думає, — відповів суддя. — Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути…

Він не скінчив речення, як Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — наказав суддя.

Біле Ікло повернувся до дружини хазяїна. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежину й потяг так, аж тонка тканина роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він перестав гарчати й, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати й не міг.

— Ото ще як він сказився! — мовила Відонова мати. — Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

— Він немов хоче щось сказати, — зауважила Бет.

У цю мить Біле Ікло здобувся на мову, і він голосно загавкав.

— Щось трапилося з Бідоном! — скрикнула його дружина.

Усі скочили на ноги, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.

Після цього випадку Біле Ікло завоював більшу любов у серцях мешканців Сьєрра-Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.

Минали дні, й над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга зима Білого Ікла на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як раніше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.

Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Біле Ікло знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на хазяїна біля дверей. Біле Ікло завагався. Відчував-бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до хазяїна і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік, — він повернувся й побіг за нею.

Цього дня хазяїн їздив сам, а там далеко в лісі гасали Коллі й Біле Ікло, — так само, як багато років тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одноокий.

Саме о цій порі в газетах з'явилося повідомлення про відважну втечу одного в'язня із сан-квентінської тюрми. В'язень цей був страшний злочинець. Він і народився не янголом, та й суспільство анітрохи не допомогло йому полагіднішати. Чоловік цей став яскравим прикладом