Не плач, кохана! - Нік Ремені

Нехай Сибір освоює той, хто цього хоче. А мені потрібна Україна. Я хочу жити в ній постійно, хочу, щоб мене насильно більше ніколи не посилали на освоєння далеких, не потрібних мені територій.

Тільки коли паровоз застукав колесами по європейській частині Радянського Союзу, я зітхнув вільно. Я дав собі клятву ніколи не втручатися в конфліктні ситуації та уникати негідників. Саме із-за них ні в чому неповинні люди закінчують життя самогубством, потрапляють за колючий дріт. Я дав собі клятву, що буду робити все можливе, щоб ніколи не потрапляти на інший бік Уралу.

До Москви їхали з тиждень. Ті запаси, які у мене були, швидко вичерпалися. Вже перед самим приїздом до столиці з'їв останню хлібину.

Кілька днів валявся на третій полиці вагона. Щоб не збуджувати апетит, вставав тільки в туалет. У вагоні розмовляли пасажири. Їли, пили. До мене долинав запах пиріжків з картоплею і лівером. Я чув, як булькала вода, яку наливали в склянку з пляшки. Закривав очі і вуха, щоб всього цього не бачити і не чути, не вдихати запахи, від яких мене нудило.

Не знаю, як би доїхав до столиці, але коли весь світ рушився, рахував час у дорозі по годинах і хвилинах, хтось торкнув мене за плече.

— Злазь! Підемо провітримося.

Зіскочив з третьої полиці. Переді мною стояв середнього росту, стрункий чоловік у морській формі. Коли зайшли в тамбур, запитав прямо:

— Де служив, моряк?

Я знітився: брехати безглуздо. Він задасть два-три питання і зрозуміє, що ніякий я не моряк.

— Ніде. У 1944 році в Находці начальник складу сторожових катерів змусив мене загнати машину соляри. Йому треба було погасити борг. Програвся в карти. Загребли нас удвох і відправили рубати тайгу. Відтрубив у таборах вісім років.

— А форму де взяв?

— Купив.

— Ясно. Тепер голодуєш.

На першій же станції Віталій Арсентійович, так звали чоловіка, вискочив на платформу, купив з десяток пиріжків.

— Пригощайся, — віддав мені.

— Незручно. Вперше бачимося.

— Бери. Не соромся. Мене теж життя крутило. Бували ситуації складніші, ніж у тебе.

Взяв загорнуті в папір пироги. Поки жадібно з ними розправлявся, Віталій Арсентійович розповів, що служить у Владивостоці, їде додому на побивку.

Ми з ним проговорили до самої Москви. Далі наші дороги розійшлися. Він проводив мене до Київського вокзалу, посадив на поїзд у Суми, а сам поїхав у гості до сестри.

Вранці наступного дня приїхав на свою станцію. Поїзд «Москва — Суми» зупинився на першій платформі. Зайшов на старовинний вокзал, побудований ще в минулому столітті. Біля кас юрмилися люди. У залі очікування не було вільних місць.

Вирішив не витрачати час даремно. У одного з пасажирів дізнався, що автобуси в моє село не ходять. Близько двадцяти кілометрів належало йти пішки або, в кращому випадку, добиратися на попутних машинах. Але це мене не лякало. Моя душа рвалася додому…

Зайшов у двір з городів. Відкрив потемнілу від часу дерев'яну хвіртку. І зупинився. Двір заріс споришем. Низькою травою з маленькими листочками. Вона суцільним зеленим килимом вкривала весь двір.

Невелика веранда потемніла. В деяких місцях внизу дошки погнили. Відразу за верандою, вздовж будинку, тягнувся, обгороджений штахетником, палісадник з квітами. На мене війнуло знайомим з дитинства запахом любистку.

Біля високого дерев'яного паркану від вулиці лежали дубові дрова, які залишилися, напевно, з минулої зими.

Подивився на сараї, які були проти будинку. Великий для корови і сіна. Поруч з ним стояв поменше для поросят.

Рідний дім! Скільки я згадував про тебе в холодних незатишних бараках, скільки снився ти мені. Здавався таким далеким, до якого треба йти і йти, до цього будинку.

Кузя, якого я знав маленьким цуценям, гавкав щосили. Не визнав свого господаря. Стурбована мама вийшла на Ґанок. Побіжно глянула на мене. Невисокого зросту, в білій хустині, під якою ховалося сиве волосся. Прокричала:

— Павло! Вийди! Морячок якийсь. Мабуть, заблудився.

Батько в сірому бавовняному костюмі, з цигаркою за вухом. У домашніх капцях з'явився у дверному прорізі слідом за нею. Кинув незадоволений погляд у мою сторону.

— Ти не туди потрапив, безкозирник. Заблудився.

Стояв, не знаючи, що їм сказати. Самим рідним і близьким мені людям. Як повести зі своєю собакою, яка продовжувала розриватися у дворі. Стояв і мовчав.

— Туди, туди, — нарешті знайшовся.

Батько, раптом, уважно подивився в мою сторону, прокричав:

— Матір, та це ж Валерка!

Майже цілу ніч ми просиділи з батьком і матір'ю за столом. Я все розповідав, розповідав… Вони все запитували, питали… І, здається, що цим питанням і відповідям не буде кінця. Але втома і переживання зробили свою справу: десь опівночі я міцно заснув прямо за столом…

Моїх однокласників у селі не залишилося. Одні роз'їхалися по величезній країні. Інші загинули на війні. Кілька разів ходив до клубу. Там сиділа одна безвуса пацанва і дівчатка.

Останніх купила моя матроська форма. Вони навперебій запрошували мене танцювати. Після танців верталися юрбою додому. Галя Митрусева, яка в моїй пам'яті ще бігала під стіл, взяла мене під руку