Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Справедливості! Насправді він хотів, щоб йому принесли мої кишки в подарунковій упаковці.
Так, він багато часу витрачав на адвокатів та лікарів. Адвокати й лікарі найкраще можуть оцінити драму несправедливості та драму недуги. Тепер він уже не хотів бути поетом. Символізм — школа, до якої він належав, — себе вичерпав. Ні, тепер він грав роль справжнього. Повертався до безпосереднього досвіду. У широкий світ. Більше ніяких мистецьких замінників справжнього життя. Судові позови та психоаналітики були реальні.
Адвокати та психіатри захоплювалися ним не тому, що він представляв реальний світ, а через те, що він був поет. Гумбольдт не платив — він викидав рахунки у смітник. Проте ці люди, яким цікаво було познайомитися з генієм (повагу до таких особистостей їм прищепили праці Фройда чи фільми на кшталт «Мулен Руж» або «Місяць і гріш»), були спраглі культури. Вони радо слухали історію його нещасть і переслідувань. Він плювався жовчю, поширював скандальні чутки й пересипав свою мову метафорами. Яке дивовижне поєднання! Слава, плітки, манія, бруд і поетична оригінальність.
Навіть тоді проникливий Гумбольдт знав, чого він вартує у професійному Нью-Йорку. Нескінченна конвеєрна стрічка хвороб чи судових справ приносила у ці контори в центрі міста безліч клієнтів та пацієнтів, схожих на сірі картоплини з Лонґ-Айленду. Ці понурі бульбини терзали серця психоаналітиків своїми нудотними проблемами. Аж раптом з’являвся Гумбольдт. О Гумбольдт! Він-то не був картоплиною. Він був папаєю, цитроном, маракуйєю або ж плодом пристрасті. Він був гарний, глибокий, красномовний, запашний, самобутній — навіть коли мав пом’яте обличчя, мішки під очима і видавався напіврозчавленим. А який репертуар він мав, які варіації стилю і темпу! Спершу він був м’який, сором’язливий. Потім ставав дитинним, довірливим, відтак звірявся.
— Я знаю, — казав він, — що говорять чоловіки й дружини, коли сваряться. Мені відомі всі ці суперечки через дрібниці, такі важливі для них і такі втомливі для всіх інших. Коли вони знову починають, люди гмикають і закочують очі. Американці! З їхніми дурними уявленнями про любов і домашніми трагедіями. Як ви можете їх слухати після найжахливіших воєн і найрадикальніших революцій, винищення, таборів смерті, коли земля просякнута кров’ю, а дими крематоріїв іще досі витають над Європою? До чого можуть дорівнятись особисті клопоти американців? Чи й справді вони мучаться? Світ заглядає в обличчя американців і промовляє: «Тільки не кажіть мені, що ці квітучі люди страждають!». Та все ж засилля демократії призводить до своїх, особливих труднощів. Америка — це експеримент Господа. Багато давніх болів людства було вгамовано, тому нові болі ставали чимраз дивніші й загадковіші. Америка не любить людей зі своєрідними цінностями. Вона ненавидить людей, що їх представляють. Проте без цих своєрідних цінностей — ви розумієте, що я хочу сказати, — просторікував Гумбольдт. — Давню велич людства було створено в убогості. Але чого ми можемо очікувати від достатку? У Ваґнера велетень Фафнір — чи це був дракон? — спить на чарівному персні. Тож, може, й Америка спить і бачить сон про справедливість і любов? Хай там як, а я тут не для того, щоб обговорювати любовні міфи юної Америки, — зауважував Гумбольдт. — Та все ж мені хотілося, щоб ви це послухали.
І він починав розповідати у своєму неповторному стилі. Описував і плів витончений візерунок. Цитував слова Мільтона про розлучення і Джона Стюарта Мілля — про жінок. Далі йшло розкриття, зізнання. Потім він обвинувачував, метав громи і блискавиці, затинався, шаленів, протестував. Він перетинав Всесвіт зі швидкістю світла. Видруковував рентгенівські знімки реальних фактів. Слабкість, брехня, зрада, ганебні збочення, шалена пристрасть, розбещеність деяких мільярдерів (прізвища було названо). Правда! І вся ця мелодрама непристойності, всі ці настовбурчені та яскраво-червоні соски, вишкірені зуби, стогони, еякуляції! Адвокати чули це тисячі разів, але їм хотілося почути це ще раз, від генія. Чи став він для них порнографом?
Ох, Гумбольдт був чудовий — вродливий, натхненний, бадьорий, дотепний, захопливий, шляхетний. У його товаристві ви насолоджувалися життям. Ми з ним обговорювали найвеличніші речі — щó Діотима сказала Сократу про любов, щó розумів Спіноза під amor dei intellectualis[151]. Розмови з ним зміцнювали дух і давали поживу розуму. Проте, коли він згадував людей, які колись були його друзями, то я весь час думав, що мене він рано чи пізно теж покине. Він не мав давніх друзів, лише колишніх. Часом він ставав жахливий, без попередження давав задній хід. Коли це ставалося, виникало відчуття, що вас засягнув у тунелі швидкий поїзд. Ви могли лише тулитися до стіни або ж лежати між рейок, молячись.
Щоб медитувати і прокладати собі шлях за межі видимого, треба бути спокійним. Я ж, після цієї характеристики Гумбольдта, не відчував спокою. А думав про випадок, який він сам любив згадувати після обіду, коли між нами на столі громадилася купа тарілок і батарея пляшок, а він був у доброму гуморі. Якось один студент на лекції з метафізики запитав тепер уже покійного філософа Морріса Р. Коена з нью-йоркського Сіті-коледжу: «Професоре Коен, як мені знати, що я існую?». Дотепний старий професор відповів: «А хто запитує?».
Я приміряв це на себе. Якщо вже так глибоко занурюватися у Гумбольдтів характер і кар’єру, було би справедливо уважніше поглянути на себе, і не лише судити небіжчика, який нічого не міг змінити, а ступати з ним крок у крок, смертний зі смертним. Розумієте, що я хочу сказати? Лише те, що любив його. Гаразд, «Фон Тренк» став тріумфом (я нітився з сорому за нього), а я — знаменитістю. Гумбольдт же був тепер лише божевільним санкюлотом, який на п’яну голову пікетував театр із яскравим транспарантом під схвальні вигуки своїх злостивих друзяк. У «Білому коні», на Гудзон-стріт, Гумбольдт перемагав, не докладаючи жодних зусиль. Проте прізвище у газетах, прізвище, яке Гумбольдт, задихаючись від заздрості, побачив у колонці Леонарда Лайонса, було Сітрин. Настала моя черга бути знаменитим і багатим, визнаним упливовими людьми, отримувати запрошення на обіди в «Сарді» і пропозиції у ресторанних кабінках від напахчених мускусом жінок, купувати шорти з барбадоської бавовни і шкіряні валізи, переживати шалене збудження від підтвердження власної значущості. (Я весь час мав слушність!) Відчував величезну напругу публічності. Я немов підняв небезпечний дріт, що був смертельний для звичайних людей. Або ж брав руками гримучих змій, наче горянин у стані релігійного екстазу.
Деммі Вонґел, яка весь час мені допомагала, тепер керувала мною, взявши на себе роль наставниці, літагента, кухаря, коханки і боса. Їй доводилося на все знаходити
