Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Ні, ти розгнівав мене! – відповіла я. – Ні бачити, ні чути тебе не хочу.

Він помовчав хвилинку, ніби був ошелешений або не знав, як реагувати на ті слова, а потім обернувся і пішов. Це сталося за годину по обіді. Я знала, що йому буде дуже сумно сидіти самому цілий вечір, і це трохи погамувало моє обурення. Я вирішила показати йому, що можу жити й без нього, тож сіла і написала довгого листа своїй тітці, звичайно, не згадавши й словом про цю сварку. Незабаром після того, як вибило десяту, я почула, що він знову піднявся сходами, але поминув мої двері і попрямував до своєї спальні.

Я з нетерпінням чекала, як він зустріне мене вранці, і нітрохи не розчарувалася, побачивши, що він вийшов до сніданку з недбалою посмішкою.

– Ти ще лютуєш, Гелено? – запитав він.

Я холодно повернулась обличчям до столу і почала наливати каву, зауваживши, що він трохи запізнився.

Він тихо свиснув і повільно відійшов до вікна, де постояв кілька хвилин, розглядаючи приємний пейзаж із похмурих сірих хмар, дощу, що лив як із відра, мокрої галявини й голих дерев, з яких капала вода, і бурмотів при цьому прокльони на адресу погоди, а потім сів до столу. Наллявши кави, він пробурчав, що вона вже холодна.

– То не треба було так затримуватися, – зауважила я.

Він промовчав, і сніданок закінчився у повній тиші. Для нас обох було полегшенням, коли принесли поштову сумку. Там була газета і один чи два листи для нього, а також пара листів для мене, які він без усяких коментарів жбурнув через стіл. Один лист був від мого брата, інший від Мілісент Гаргрейв, яка зараз перебувала в Лондоні зі своєю матір’ю. Його листи, гадаю, були діловими і, вочевидь, не дуже припали йому до смаку, бо він зіжмакав їх і, вилаявшись, запхав собі до кишені. Газету він поклав перед собою і вдав, ніби читає. Читання і написання відповідей на листи, що надійшли мені, разом із наглядом за домашніми справами забрали в мене весь ранок; після ленчу я малювала, а від обіду й аж до ночі читала. Тим часом бідолашний Артур марно шукав собі якесь діло. Він хотів виглядати таким же зайнятим і незворушним, як я. Якби дозволяла погода, то він, звичайно, звелів би засідлати коня і відразу після сніданку поїхав би, куди очі дивляться: певне, намагався б відплатити мені залицяннями до якої-небудь пані чи панночки, та оскільки такої змоги не було, то його стражданням і справді варто було поспівчувати. Покінчивши з газетою і надряпавши короткі відповіді на ще коротші листи, він змарнував ранок і пообідню пору, блукаючи з кімнати до кімнату, розглядаючи з вікна хмари та проклинаючи дощ, – він то розчісував шерсть своїм псам, то проганяв їх геть, то брався до книжки, якої ніяк не міг учитати, і часто зупиняв погляд на моєму обличчі, марно сподіваючись розгледіти на ньому хоч якісь сліди сліз або ознаки сповненої каяття муки. Але мені вдалося зберігати незворушний, хоча й похмурий спокій протягом цілого дня. Насправді я й не гнівалась: я весь цей час йому співчувала і прагнула примирення; але вирішила, що перші кроки мали бути з його боку, або, принаймні, щоб він спершу проявив якісь ознаки каяття, бо якщо я почну перша, то це лише заохотить його самовдоволення, збільшить його зарозумілість і зведе нанівець той урок, який я хотіла йому дати.

Після обіду він довго перебував у їдальні і, боюся, перебрав із вином, але не настільки, щоб у нього розв’язався язик, бо заставши мене за читанням книги, просто пробурмотів якесь прокляття і, грюкнувши дверима, пішов і вклався на дивані, щоб поспати. Але його улюблений кокер-спанієль Деш, який лежав у мене в ногах, наважився стрибнути на нього і почав облизувати йому обличчя. Він стусонув його кулаком, і бідолашний собака, заскавчавши, утік до мене. Прокинувшись за півгодини, він погукав пса до себе, але Деш тільки помахав кінчиком хвоста. Він знову покликав його, та Деш лише пригорнувся до мене і лизнув мою руку, ніби благаючи про захист. Розлючений хазяїн ухопив важку книжку і пожбурив нею в пса. Бідний собака завищав і побіг до дверей. Я випустила його, а потім спокійно підняла книжку.

– Давай сюди цю книгу! – не дуже ввічливо сказав Артур. І коли я подала її: – Навіщо ти випустила собаку?

– А навіщо ти жбурнув на нього книжкою? Чи, може, вона призначалась для мене?

– Та ні… Але, бачу, й тобі перепало! – мовив він, дивлячись на мою подряпану руку, в яку влучила книжка.

Я повернулась до читання, і він постарався зайнятись тим же, та, позіхнувши кілька разів, назвав свою книгу «триклятою нісенітницею» і кинув її на стіл. Потім замовк хвилин, мабуть, на десять, пильно дивлячись на мене. Нарешті його терпіння урвалося.

– Що то за книга, Гелено? – поспитався він. Я сказала йому.

– Вона цікава?

– Так, дуже, – відказала я.

І знову вдала, ніби читаю, бо дивилася в книжку, та думала про те, що Артур зараз заговорить знову і треба буде щось йому відповідати. Але він не сказав і слова, поки я не почала готувати чай, та й тоді сказав, що чаю не питиме. Сидів собі на дивані й то заплющував, то розплющував очі, а то поглядав на свого годинника і на мене, поки не настав час лягати спати, і тоді я підвелась, узяла свічку й пішла.

– Гелено! – вигукнув він. Я обернулась і зупинилася, чекаючи його наказів.

– Що ти хотів, Артуре? – нарешті мовила я.

– Нічого, – відповів він. – Іди собі!

Я пішла, але почувши, як він пробурмотів щось, поки я зачиняла двері, знову обернулася – мені здалося, ніби він сказав «проклята хвойда».

– Ти щось сказав, Артуре? – запитала я.

– Ні, – пролунало у відповідь, і я зачинила двері й пішла. Я більше не бачила його аж до наступного ранку за сніданком, коли він спустився на цілу годину пізніше, ніж звичайно.

– Ти дуже пізно, – сказала я.

– Не треба було мене чекати! – буркнув він і знову пройшов до вікна. Погода була точнісінько така ж, як і вчора.

– Ох, цей бісовий дощ! – пробубонів він. Та за хвилину чи дві йому, здається, сяйнула блискуча ідея, бо він раптом вигукнув: «Але я знаю, що робитиму!», а потім обернувся і зайняв своє місце за столом. Принесли поштову торбину, і він відімкнув її.

– Там є що-небудь для мене? – запитала я.

– Ні.