Японський коханець - Ісабель Альєнде

на такий подарунок: вона прожила добре життя, тож навряд чи її смерть буде такою ж доброю. Жінка ще тридцять років тому втратила страх перед смертю, відтоді як та прийшла, наче подруга, щоб забрати Натаніеля. Альма сама покликала її й передала його з рук у руки. Сетові такого не казала, бо той відніс би це на рахунок її хворобливої уяви, але в розмовах з Ленні часто поверталася до цієї теми. Вони подовгу обговорювали можливості існування потойбічного світу, вічного духу й сумирних привидів, які їх супроводять. З Іриною можна було говорити про що завгодно, дівчина вміла слухати, але в своєму віці ще вірила в безсмертя і не могла зрозуміти почуття людини, котра пройшла шлях майже до кінця. Дівчина була нездатна уявити, скільки мужності треба мати, щоб старіти, не надто лякаючись цього; її поняття про вік залишалося теоретичним. Так само теоретичними були публікації про так званий третій вік — усі ці шарлатанські брошури й підручники з автотренінгу, що стояли в бібліотеці, адже їхні автори були ще зовсім не старими людьми. Двоє жінок-психологів, які працювали в Лак-хаузі, і ті були молодими. Що вони — хоч би скільки дипломів мали — могли знати про все, що людина втрачає? Здібності, енергію, незалежність, можливість пересування, людей. Втім, правду кажучи, вона ні за ким не нудьгувала, лише за Натаніелем. Родину Альма бачила достатньо і була вдячна, що провідують її нечасто. Невістка вважала Лак-хауз таким собі складом старих комуністок і наркоманок. Альма воліла спілкуватися з родичами по телефону й зустрічатися в більш підходящих місцях — в Сі-Кліффі або на прогулянці, коли ті зволяли взяти її з собою. Гріх було скаржитися: її невеличка родина, яку складали Ларрі, Доріс, Пауліна й Сет, ніколи її не підводила. Вона не вважала себе кинутою старухою, як чимало мешканок Лак-хаузу.

Альма не могла зволікати з рішенням закрити майстерню, яку утримувала заради Кірстен. Пояснила Сетові, що її помічниця має певні розумові обмеження, але працювала з нею багато років, це була єдина робота Кірстен за все життя, і вона завжди бездоганно виконувала свої обов’язки. «Я повинна подбати про Кірстен, Сете, це єдине, що я можу для неї зробити, але мені бракує сил заглиблюватися в подробиці, займись цим, зрештою ти адвокат». Кірстен мала страховку й деякі заощадження, одержувала пенсію. Альма відкрила їй рахунок і щороку клала на нього якусь суму на випадок нагальної потреби. Однак такі потреби не виникали, і кошти були добре інвестовані. Сет домовився з братом Кірстен, щоб убезпечити її фінансове майбутнє, і погодив з Гансом Фойгтом, що той задіє Кірстен як помічницю Кетрін Хоп у клініці болю. Сумніви директора щодо укладання контракту з особою з синдромом Дауна розвіялися, щойно йому пояснили, що він не муситиме платити їй платити: Кірстен одержуватиме в Лак-хаузі стипендію фундації Беласко.

Гарденії

Коли другий понеділок поспіль Альмі не прислали квітів, Сет приїхав провідати її, прихопивши кошик з трьома гарденіями — як він висловився — в пам’ять про Неко. Смерть кота посилила Альмине збайдужіння, і гнітючий запах квітів не допоміг її розрадити. Сет поставив квіти у воду, приготував чай і вмостився з бабусею на дивані в невеличкій вітальні.

— Що з квітами від Ітімея Фукуди? — спитав начеб знехотя.

— Що тобі відомо про Ітімея, Сете? — сполошилася Альма.

— Багато що. Гадаю, цей ваш приятель причетний до листів і гарденій, які ви отримуєте, і до ваших втеч. Звичайно, можете робити все, що заманеться, але, гадаю, ви не в тому віці, щоб усамітнюватися чи бути в кепському товаристві.

— Ти шпигував за мною! Як ти смієш совати ніс у моє життя?

— Я турбуюся про вас, бабусю. Мабуть, тому що люблю, хоч ви й страшна буркотуха. Вам не слід нічого приховувати, можете довіритися Ірині й мені. Ми ваші спільники в будь-якому безумстві, що прийде вам до голови.

— Ніяке це не безумство!

— Авжеж. Вибачте. Я знаю, це кохання всього життя. Ірина випадково чула вашу розмову з Ленні.

Альма й інші члени родини Беласко вже знали, що Ірина, якщо не постійно, то принаймні кілька днів на тиждень живе у Сета. Доріс і Ларрі утримувалися від негативних коментарів, сподіваючись, що зворушлива молдавська емігрантка виявиться тимчасовою забаганкою сина, але приймали Ірину з холодною чемністю, і та уникала участі в недільних обідах у Сі-Кліффі, на які Альма й Сет настирливо намагалися її затягти. А от Пауліна, якій не подобалися всі без винятку спортивні подружки Сета, зустрічала Ірину з розкритими обіймами. «Вітаю, братику. Ірина діє освіжаюче, і характер у неї сильніший за твій. Вона вправно вестиме тебе по життю».

— Може, розкажете мені все, бабусю? Я по натурі не детектив і не маю бажання шпигувати за вами.

Чашка з чаєм могла випасти з тремтячих рук Альми, і внук забрав її й поставив на стіл. Гнів, який жінка попервах відчула, розвіявся, його заступила страшна втома, підсвідоме бажання вилити душу й зізнатися внуку в помилках, виповісти йому, що зсередини її щось підточує, що вона повільно помирає — і час добрий, бо вона дуже втомилася й помре щасливою та закоханою, то чого ще бажати людині, яка прожила вісімдесят з гаком років і спізнала досхочу життя, кохання й сльози.

— Поклич Ірину. Я не хочу повторювати цю історію двічі.

Ірина одержала есемеску від Сета, коли разом із Кетрін Хоп, Лупітою Фаріас і двома керівницями відділу допомоги та ізолятора сиділа в кабінеті Ганса Фойгта, де обговорювалося питання «обраної смерті» — цим евфемізмом замінили табуйоване директором слово «самогубство». В реєстратурі перехопили зловісний пакет з Таїланду, що лежав як речовий доказ на письмовому столі директора. Пакет надійшов на ім’я хворої на рецидивний рак Хелен Демпсі, яка не мала ні родини, ні бажання витримувати ще раз курс хіміотерапії. В інструкції повідомлялося, що вміст слід змішати з алкоголем і кінець настане вві сні й буде легким. «Це, мабуть, якийсь барбітурат», — припустила Кеті. «Або отрута для щурів», — додала Лупіта. Директор хотів знати, як Хелен Демпсі замовила це, чорт забирай, так що ніхто нічого не знає; персонал повинен пильнувати. Бракувало тільки, щоб пішла поголоска, буцімто в Лак-хаузі люди кінчають життя самогубством, це стало б катастрофою для іміджу закладу. У випадку підозрілих смертей, як, приміром, Жака Девіна, розтин робили не надто ретельно, воліючи не знати подробиць. Співробітники винуватили привиди Емілі та її сина, які забирали з собою зневірених пожильців, бо щоразу, коли