Японський коханець - Ісабель Альєнде

хтось помирав, Жан-Даніель, доглядальник-гаїтянин натрапляв на молоду жінку в сукні з рожевими воланами та її бідолашного сина. Від цього видовища волосся в чоловіка ставало дибки. Він просив, аби директор узяв на роботу одну його співвітчизницю — перукарку з нужди й жрицю вуду за покликанням, яка б відправила ці духи до потойбічного світу, де їм і місце, але кошторис не дозволяв Гансові Фойгту таких видатків, він і без того вдавався до різних фінансових викрутасів, щоб утримувати заклад на плаву. Обговорювана тема була не надто втішною для Ірини, яка й досі рюмсала, бо за пару днів перед тим тримала на руках Неко, якому робили укол милосердя, що звільнив кота від старечих хвороб. Альма й Сет були неспроможні супроводити тварину на цьому етапі: перша через скорботу, другий через боягузтво. Вони залишили Ірину в помешканні саму чекати на ветеринара. Замість лікаря Каллета, у якого в останню мить виникла якась родинна проблема, приїхала схожа на недавню випускницю-медичку короткозора нервова дівчина. А проте вона виявилася вправною й співчутливою. Кіт залишив цей світ, муркочучи й ні про що не здогадавшись. Сет повинен був відвезти трупик до крематорію для тварин, а тим часом Неко в целофановому пакеті лежав у Альминому холодильнику. Лупіта Фаріас знала одного мексиканця-чучельника, котрий міг надати коту вигляд живого, набивши клоччям і вставивши скляні очі, або обробити й встановити на невеличкому п’єдесталі — як оздобу — котячу голову. Вона запропонувала Ірині й Сету зробити Альмі такий сюрприз, але їм здалося, що бабуся не оцінить належним чином їхні старання. «Ми в Лак-хаузі повинні припиняти будь-які спроби смерті за вибором, зрозуміло?» — втретє чи вчетверте перепитав Ганс Фойгт, остерігаюче втупившись у Кетрін Хоп, бо саме до неї зверталися найбільш вразливі пацієнти, яких мучив постійний біль. Він небезпідставно підозрював, що ці жінки знають більше, ніж кажуть. Угледівши Сетову есемеску, Ірина перервала директора: «Перепрошую, містере Фойгте, це терміново». Скориставшись нагодою, всі п’ятеро жінок залишили кабінет так швидко, що директор не встиг договорити.

Коли Ірина ввійшла, Альма сиділа на своєму ліжку — побачивши, що бабуся ледь стоїть, внук вмостив її й накрив ноги шаллю. Бліда, з ненапомадженими губами, зіщулена старуха. «Прочиніть вікно. Це сухе болівійське повітря вбиває мене», — попросила вона. Ірина пояснила Сетові, що бабуся не марить — ідеться про відчуття задухи, шум у вухах і слабкість, які дошкуляли їй багато років тому в Ла-Пасі, на висоті три тисячі шістсот кілометрів. Сет здогадався, що симптоми спричинені не болівійським повітрям, а запахом лежачого в холодильнику кота.

Альма почала з того, що змусила їх заприсягтися зберігати в таємниці її секрет навіть після її смерті й почала повторювати те, що вже оповідала, бо вважала, що краще розплутувати моток від самого початку. Знову згадала прощання з батьками на причалі в Данцигу, прибуття до Сан-Франциско і те, як вчепилася тоді в руку Натаніеля, можливо, передчуваючи, що ніколи її не відпустить; потім заговорила про мить, коли познайомилася з Ітімеєм Фукудою — найпам’ятнішу з усіх, що зберігала в скарбниці свідомості. І далі розповідала, простуючи дорогами минулого з такою ясністю, мовби вголос читала по написаному. Сумніви Сета щодо розумового стану бабусі розвіялися. Впродовж трьох останніх років, коли він витягував з неї матеріал для книги, Альма явила унікальний талант оповідачки, почуття гумору, вміння тримати слухачів у напрузі, здатність протиставляти найбільш радісні й трагічні події, світло й тінь, як на фотографіях Натаніеля Беласко, але досі їм не випадало нагоди захоплено спостерігати такий тривалий марафон, що вимагав від неї неабияких зусиль, щоб не зійти з дистанції. Альма говорила кілька годин поспіль, перериваючись на якусь мить лише затим, щоб випити ковток чаю чи згризти галету. Вже споночіло, але ніхто цього не завважив: бабуся мовила, молоді люди слухали. Вона розповіла їм про те, як після дванадцятирічної розлуки вдруге зустріла Ітімея в двадцять два роки, як приспана дитяча любов з невідпорною силою нокаутувала їх обох, хоча кожен знав, що їхнє кохання приречене, й воно справді тривало менше року. «Пристрасть всеохоплююча й вічна впродовж століть, — прорекла стара, — але обставини й звичаї весь час змінюються, і через шістдесят років важко оцінити непереборні перешкоди, які постали перед нами тоді». Якби жінка могла повернути молодість, то, знаючи про себе саму все, що знала зараз, вона вчинила б так само, бо не наважилася б на рішучий крок з Ітімеєм — на заваді стояли умовності, а вона ніколи не відзначалася сміливістю, завжди дотримувалася правил. Єдиний раз рішилася на сміливий вчинок у сімдесят вісім років, коли залишила будинок у Сі-Кліффі й оселилася в Лак-хаузі. Двадцятидволітні, передчуваючи, що в них обмаль часу, Ітімей і вона жадібно впивалися коханням, прагнули осушити його до решти, але що більше смакували, то нерозважливішим видавалося це бажання, і той, хто запевняє, буцімто вогонь гасне лише пізно або рано, помиляється: трапляються пристрасті, схожі на пожежу, і тільки доля здатна притлумити їх одним ударом, але й тоді залишається гарячий присок, готовий спалахнути знову, якщо дати йому кисню. Альма розповіла їм про Тіхуану й одруження з Натаніелем, і що повинні були минути ще сім років, щоб вона знову побачила Ітімея на похороні свекра; весь цей час жінка думала про нього без пожадання, бо не сподівалася зустріти. А потім минули ще сім років, перш ніж вони нарешті змогли віддатися любові, яку досі відчували.

— Виходить, мій батько не Натаніелів син, бабусю? В такому разі я внук Ітімея! Хто я врешті — Фукуда чи Беласко?! — вигукнув Сет.

— Якби ти був Фукудою, то мав би якісь японські риси, еге ж? Ти Беласко.

Ненароджена дитина

В перші місяці заміжжя Альма так зосередилася на своїй вагітності, що лють, яку відчувала, зрікшись любові Ітімея, перетворилася на стерпну незручність на кшталт камінця в туфлі. Альма поринула в безтурботний стан жуйної тварини, захищена дбайливою ніжністю Натаніеля й домашнім затишком. Хоча Марта й Сара вже народили їм онуків, Ліліан та Ісак чекали цю дитину, наче маленького принца, якому випало носити прізвище Беласко. Вони виділили йому сонячну, обставлену дитячими меблями кімнату, оздоблену персонажами Волта Діснея, намальованими на стінах одним художником з Лос-Анджелеса. Обоє дбали про Альму, задовольняючи найменші її примхи. На шостому місяці вона помітно погладшала, мала високий тиск, її лице вкрили плями, в неї постійно боліла голова, ноги обважніли й капці не налазили на них, тож доводилося взувати пляжні пантофлі, але з тієї самої миті, коли вперше відчула в собі пульсування