Син - Філіп Майєр
— Чагарників на наших землях, до речі, можна позбутися, — пробурчав я.
— Це забрало б у нас цілу прірву грошей.
— Але ми все одно не збідніли б.
— Так уже склалося, Піте, — стенув плечима батько, — що я, хоч і люблю свою землю та свою родину, не люблю худобу. А ти зовсім інший, бо виріс на ранчо, де завжди було повно корів та биків. Я теж, здавалося б, виріс у преріях, де було багато бізонів. Але щоб я їх любив так, як ти любиш нашу худобу, — ні. Для тебе корова — священна тварина, а вакуерос — люди, гідні усілякої поваги через те лишень, що вони доглядають тих корів. А я не такий. Для мене ця худоба — лише засіб, що свого часу допоміг мені прогодувати себе, твою матір і тебе з братами. Я стільки всього набував і втрачав у своєму житті, що не бачу причин так перейматися через худобу. До речі, ти ж знаєш розміри збитків, яких ми зазнали цього року через Ґарсія?
— Тату… — Трохи дивно це звертання звучить із уст майже п’ятдесятирічного чоловіка, чи не так?
— Тільки на західному нашому пасовиську, — вів далі він, наче й не почув мене, — і тільки за цей рік ми втратили сорок тисяч доларів, а на інших пасовиськах — іще близько вісімдесяти тисяч. Судячи з усього, ці виродки крали в нас худобу протягом досить тривалого часу: мабуть, відколи в Педро з'явився перший зятьок. Так, я знаю, що впродовж останніх чотирьох років ми потерпали від посухи, але ж вона ніяк не могла забрати в нас половину всіх телят! Як не крути — не могла, бо годували ми їх як належить. А куди, на твою думку, поділася третина тільних корів? І дурневі зрозуміло, що їх украли! Якщо врахувати весь приплід, який ці корови могли нам принести, — виходить, що ці повзучі гади витягли з нашої кишені майже два мільйони доларів!
— Ти ще приплід від мулів забув урахувати, — не втримався я.
Він лишень похитав головою, а тоді став мовчки вдивлятися кудись удалину. Тривало це досить довго. Авжеж, я, на відміну від нього, не докладав жодних зусиль, аби наша земельна ділянка стала нашою. Я змалечку звик до того, що вона наша, та й годі. А він — так само звик завойовувати й тепер не бачив жодної причини, щоб відмовлятися від гарної нагоди подвоїти свої володіння, тоді як більшість інших власників ранчо бідують. Після тривалої паузи батько, утерши лоба, знову заговорив.
— Ти завжди ставив свої ідеали вище за ідеали інших, Піте. Я та решта членів нашої родини завше терпіли це. А от у стосунках із чужими людьми ти все життя мав проблеми. То ти допоможеш мені спалити це зміїне кубло, чи ні?
— Який у цьому сенс? Чому ти так поспішаєш загарбати цю землю?
— Тому що мене може випередити хтось інший. Ця земля довго нічийною не буде, і, якщо я нічого не робитиму — прийдуть Мідкіффи чи Рейнолдси, а ще шериф Ґрехем і суддя Пул та й розхапають це все. А не вони — то якісь новоспечені багатії, що нажили гроші на свердловинах. Хай там як — часи Ґарсія відійшли в минуле.
— …бо ти «допоміг» їм туди відійти.
— Ми з тобою кажемо одне й те саме, та ти чомусь цього не розумієш.
— Це не повинно було статися так.
— Але сталося. Ґарсія, між іншим, забрали цю землю в індіанців; я забрав її в Ґарсія; і настане час, коли в нас її так само хтось забере. Добре запам'ятай це, Пітере.
Він узяв два глеки з нафтою — по одному в кожну руку — і поволі підійнявся сходами. Глеки були дуже важкі, і він якоїсь миті мало не впустив їх.
Спостерігаючи за батьком, я подумав, що йому точно слід було народитися не в наші часи, а значно раніше: коли на планеті панував первісний хаос і кожен, кому було під силу, хапав усе, що міг ухопити. І не мав жодного уявлення про те, що таке «совість» чи «мораль».
Утім, якщо добре подумати — мій батько нічим не відрізняється від сучасних людей. Просто вони потребують якогось виправдання для того, щоб убивати й грабувати (наприклад: «Ми — білі, а всі інші мають поступатися нам дорогою, або ми їх повбиваємо!»). Фінеасові ж узагалі наплювати на будь-які расові забобони. Він просто відкидає всі емоції, віддаючи перевагу холодному розрахунку: якщо ти маєш більше сили, ніж хтось інший, — нехай той загине, щоб ти став іще сильнішим. І жодні з них — ні первісні звірі, як мій батько, ні расисти, ні бездушні машини, як Фінеас, — не бачать або ж не хочуть бачити, що насправді ми маємо вибір.
Я почув, як полковник чимось грюкає всередині сплюндрованого будинку. У сідлі він і досі видається молодою людиною, а коли зістрибує на землю — ніби знімає зі спини коня всі свої роки та завдає собі на плечі. Спостерігаючи за тим, як він тягає важелезні глеки, я спіймав себе на тому, що мені його страшенно шкода. Можливо, я не сповна розуму.
І я зайшов до будинку, відганяючи думку про те, що міг би з легкістю повалити батька на землю й відвезти ту кляту сиру нафту подалі звідси. Ні, було вже надто пізно: убитих людей не повернеш, і боротися за ці напівзруйновані стіни безглуздо.
Усередині геть усе було вкрите товстим шаром пилу, який потрапив сюди крізь розтрощені двері та вікна. Ось тут — свіжі сліди тварин; он там — великі темні плями засохлої крові. Я зайшов до вітальні — мій батько саме розливав тут нафту, поскидавши докупи все, що залишилося від меблів. Завершивши цю справу, він пішов до спалень, а тоді — до кабінету дона Педро.
Там він повиймав із шухляд усі папери: старі листи, облікові книги, контракти. А ще — свідоцтва про народження та про смерть людей на прізвище Ґарсія (десять поколінь поспіль!). І нарешті — документ, що підтверджував їхнє законне право на володіння цією землею; за тих часів,
