Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Серед дивних явищ, породжених украй неприродним корабельним етикетом, визначне місце посідає та обставина, що дехто з корабельних командирів, які на палубі можуть поводитися зі старшим досить незалежно й сміливо, у дев'яти випадках з десяти, наступної миті спустившись на обід до капітанської каюти, одразу виявляють принизливу сумирність, а часом і запобігливість у поводженні з тим самим капітаном, який сидить на чолі столу; це справді дивно, а іноді навіть смішно. Звідки така відмінність у поведінці? Незбагненна загадка? Я так не гадаю. У ролі Валтасара, царя вавилонського — і до того ж Валтасара не гордого, а привітного, — безперечно, є світська велич. Але той, хто в істинно королівській манері головує серед гостей за своїм власним обіднім столом, своїм беззаперечним впливом і висотою свого положення перевищує Валтасара; адже не Валтасар[156] — найвеличніший з людей. Хто бодай колись давав у себе вдома званий обід, той відчув, що значить бути Цезарем. Такою є чарівна сила короля в суспільстві; і протидіяти їй неможливо. А якщо до неї додати ще й ту владу, якою за законом наділений капітан корабля, то неважко буде за допомогою послідовних міркувань віднайти причину того своєрідного корабельного звичаю, про який ішлося вище.
Ахаб сидів на чолі свого інкрустованого китовою кісткою столу, наче мовчазний морський лев з пишною гривою на білому кораловому березі в оточенні лютих, але покірних йому левенят. Кожний чекав своєї порції відповідно до рангу. Вони принишкли перед Ахабом, наче дітлахи, хоча було видно, що Ахаб аніскільки не пишається зі свого почесного положення. Ледве старий взяв у руки ножа, щоб розрізати печеню, всі три пари очей у єдиному пориві вп'ялися в нього. Мабуть, жоден із них нізащо у світі не наважився б порушити святість цієї миті, заговоривши навіть на таку безневинну тему, як погода. Та що ви! Коли Ахаб, простягши ножа й виделку, між якими був затиснений шматок печені, таким чином дав знак Старбаку посунути тарілку вперед, старший помічник прийняв свою порцію м'яса так, наче то була хтозна-яка милість, і, обережно його розрізаючи, ледь здригнувся — чи не скреготнув він, не дай боже, ножем по тарілці, — і жував його безгучно, а ковтав з острахом. Адже ці обіди в капітанській каюті, подібно до бенкетів у Франкфурті на честь коронації, під час яких німецький імператор поважно трапезує в товаристві семи імперських електорів[157], — ці обіди теж було урочистими трапезами і проходили в повній та урочистій тиші; але ж Ахаб не забороняв розмовляти за столом, він тільки сам не промовляв ані слова. І Стабб давився, поки метушня щурів у трюмі не рятувала його, на мить порушуючи зловісну тишу. А бідолашний опецьок Фласк наче зображував молодшого сина, малого хлопця на нудному сімейному святі. Йому перепадали всі кістки з солонини, як від курки перепали б самі лапи. Якби Фласк знахабнів настільки, щоб самому покласти на свою тарілку м'яса, він сам собі здавався б запеклим злочинцем. Якби він хоч раз простягнув руку до тареля, він уже ніколи б не зміг дивитися в очі чесним людям; а між тим Ахаб йому нічого не забороняв. Цілком імовірно, що коли б Фласк сам пригостився з тареля, Ахаб цього і не помітив би. Але найдужче Фласк боявся брати масло. Може, на його думку, власники корабля несхвально поставилися б до того, що він псує маслом здоровий колір свого обличчя; а може, він гадав, що в довгому плаванні пустельними морями масло є особливо цінним продуктом і не призначається для людей його звання, — так чи інакше, масла він не їв.
І це ще не все. Фласк сідав до столу останнім, а вставав з-за столу першим. Лишень подумати! Адже таким чином на обід у Фласка лишалося обмаль часу. Старбак і Стабб стартували раніше від нього і мали почесне право затримуватися за столом після того, як він піде. Наприклад, якщо у Стабба, який лише на одну позначку перевищує Фласка за рангом, сьогодні немає апетиту, а через це немає й наміру затримуватися за столом, Фласк мусить поквапитись — і все одно не пообідає як слід, бо святий звичай не дозволяє йому повернутися на палубу пізніше за Стабба. Саме тому Фласк якось зізнався в розмові, що відтоді, як здобув почесне звання командира, живе впроголодь. Те, що він устигав з'їсти, не вгамовувало його голоду, а лише додавало його. «Мир і спокій покинули мій шлунок назавжди, — думав Фласк. — Тепер я командир, та мені так кортить запопасти в кубрику свій кусень яловичини, як я те робив, коли був матросом». От і всі наслідки успішної кар'єри, ось марнота слави, ось усе безглуздя життя! Якщо хоч один матрос на «Пекводі» тримав зло на третього помічника Фласка, то цьому матросові слід було пройти в обідню годину на ют і зазирнути до капітанської каюти, де Фласк сидів, мов німий дурник, перед грізним Ахабом, — і він міг би з повним правом зловтішатися помстою.
Ахаб і три його помічники були, так би мовити, першою обідньою зміною в капітанській каюті «Пекводу». Після того як усі вони у зворотному порядку покидали каюту, блідопикий стюард прибирав зі столу, вірніше, просто сяк-так поправляв полотняну скатертину, і тоді до бенкетної зали як законних послідовників запрошували трьох гарпунерів. Вони на деякий час перетворювали величну капітанську каюту на челядню.
Яким разючим був контраст між неприродною напругою, породженням потаємної тиранії, яка панувала за капітанським столом, і тією відчайдушною веселістю, тією свободою, тою невимушеною манерою, що була властива цим середнім чинам — гарпунерам! На відміну від своїх командирів, яких немовби лякало навіть хрупання власних зубів, гарпунери жували їжу з таким смаком, що в них аж за вухами лящало, а луна йшла по всій каюті. О, вони бенкетували, як боги, вони напихали собі черево, як кораблі в індійському порту набивають трюми прянощами. У Квіквега і Тештіго був такий страшенний апетит, що блідий стюард, аби заповнити порожнечу, утворену після попередньої трапези, мусив виставляти на стіл величезні шматки солонини, цілі філейні частини, відтяті, здавалося, просто від
