Іди, вартового постав - Харпер Лі
— Дядьку Джеку...
— Тільки от не починай почуватися винною, Джін-Луїзо. Ти не вчинила нічого поганого сьогодні. І, заради Джона Генрі Ньюмена[49], не переймайся тим, яка з тебе фанатичка. Я вже сказав — завбільшки з ріпку.
— Але, дядьку Джеку...
— Затям ще одне: завжди легко озирнутися назад і пригадати, ким ми були вчора або десять років тому. Важко побачити, хто ми зараз. Якщо ти цього навчишся, ти впораєшся.
— Дядьку Джеку, я гадала, що подолала всі ці розчарування у батьках, ще коли писала бакалаврську роботу, але є дещо...
Дядько почав порпатися в кишенях піджака. Знайшов, що шукав, витяг цигарку з пачки і спитав:
— Маєш сірника?
Джін-Луїза завмерла, як загіпнотизована.
— Маєш сірника, кажу?
— Ти що, збожеволів? Ти мене мало не вбив, коли за цим застукав, старий ти негіднику!
Дядько без церемоній відлупцював її якось на Різдво, коли упіймав під хатою з поцупленими цигарками.
— Це мусить тобі підтвердити, що на землі немає справедливості. Я іноді покурюю. Це моя поступка старості. Буває, я нервуюся... а так бодай знаю, куди подіти руки.
Джін-Луїза узяла зі столу сірники, запалила один і піднесла дядькові прикурити. Знає, куди подіти руки. Цікаво, скільки разів оці руки у гумових рукавичках, безсторонні й усемогутні, допомагали якійсь дитині стати на ноги. Він справді божевільний.
Доктор Фінч тримав цигарку трьома пальцями, задумливо її роздивляючись.
— Ти не відрізняєш чорних від білих, Джін-Луїзо. Так завжди було, так завжди з тобою буде. Людей ти розрізняєш за зовнішністю, за розумом, за характером тощо. Ти ніколи не дивилася на людей як на расу, навіть нині, коли расові питання стали такі пекучі, ти не в змозі мислити в расовому аспекті. Ти бачиш просто людей.
— Але, дядьку Джеку, я ж не біжу одружуватися з негром абощо.
— Знаю; я сам майже двадцять років займався практичною медициною, тому, боюся, оцінюю людей за мірою їхніх страждань, але я ризикну зробити невеличку заяву. Ніде на світі не прописано, що як ти ходиш до школи з одним негром або з цілою їх ватагою, ти обов’язково схочеш одружитися з кимось із них. Це один з тамтамів, у які б’ють білі расисти. Скільки змішаних шлюбів ти бачила в Нью-Йорку?
— Дуже мало, як на те пішло. Відносно, звичайно.
— Ось тобі й відповідь. Білі расисти насправді дуже кмітливі. Якщо їм не вдається залякати нас ідеєю вродженої меншовартості, вони упаковують її в смердюче простирадло сексу, бо добре знають, що саме цього бояться найбільше в глибині душі наші місцеві фундаменталісти. Вони намагаються посіяти жах серед матусь-південок: а раптом їхні діти, коли виростуть, закохаються у негрів? Якби вони самі не витягли на світ божий цю проблему, ніякої проблеми і не було б. А якби ця проблема й виникла, вона б розв’язалася на місцевому рівні. НАСПКН має тут багато за що відповісти. Але білі расисти бояться здорового глузду, оскільки знають, що здоровий глузд візьме над ними гору. Упередження, брудне слово, і віра, чисте слово, мають дещо спільне: обидва починаються там, де закінчується розум і здоровий глузд.
— Доволі дивно, правда?
— Одна з дивовиж нашого світу,— доктор Фінч підвівся з дивана і загасив цигарку в попільничці на столику.— А тепер, юна леді, відвезіть мене додому. Вже майже п’ята. Час їхати тобі забирати батька.
Джін-Луїза мало не підскочила.
— Забирати Атикуса? Та я ж йому вже ніколи не зможу подивитися в очі!
— Слухай, дівчино. Ти мусиш відкинути свою двадцятирічну звичку — і відкинути негайно. Починай просто зараз. Гадаєш, Атикус накинеться на тебе з лайкою?
— Після всього того, що я йому наговорила? Після...
Доктор Фінч грюкнув ціпком по підлозі.
— Джін-Луїзо, ти взагалі знайома зі своїм батьком?
«Ні. Не знайома». Вона була перелякана на смерть.
— Думаю, твій приїзд стане для нього сюрпризом.
— Дядьку Джеку, я не можу.
— Не смій казати мені «не можу», дівчисько! Почую ще раз — і так тебе бехну цим ціпком, що повік не забудеш!
Вони рушили до машини.
— Джін-Луїзо, ти колись думала повертатися додому?
— Додому?
— Буду безмежно вдячний, якщо ти не повторюватимеш останнє слово кожного мого речення. Додому. Так, додому.
Джін-Луїза широко всміхнулася. «Він знову став колишнім дядьком Джеком!»
— Ні, сер.
— Тоді, навіть ризикуючи перевантажити тебе, хочу попросити, щоб ти взяла на себе труд поміркувати про це. Можливо, тобі це не відомо, але тут для тебе є місце.
— Хочеш сказати, що я потрібна Атикусу?
— Не зовсім. Я думав про Мейком.
— О, це буде просто досконало: на одному боці — я сама, на другому — всі решта. Якщо життя — це безперервний плин отих розмов, яких я наслухалася сьогодні вранці, сумніваюся, що я тут потрібна.
— Ти прогледіла дещо, притаманне нашим краям. Тебе вразило б, якби ти дізналася, скільки людей стоять саме на твоєму боці, якщо бік — правильне слово. Ти зовсім не якась особлива. У наших лісах повно людей, схожих на тебе, але нам потрібна саме ти.
Джін-Луїза завела машину і виїхала заднім ходом на вулицю.
— Але що ж я можу зробити? Побороти їх я не в змозі. В мене вже не лишилося сил...
— Я не мав на увазі боротьбу, я мав на увазі просте життя: ходити вранці на роботу, повертатися ввечері додому, зустрічатися з друзями.
— Дядьку Джеку, не можу я жити у місці, з яким я не в злагоді та яке не в злагоді зі мною.
— Гм, лорд Мельбурн сказав...
— Якщо ти скажеш бодай слово про лорда Мельбурна, я зупиню машину і викину тебе на вулицю, чуєш! А я ж знаю, що ти терпіти не можеш ходити пішки — ти ледь спромагаєшся дійти до церкви і назад і вигуляти у дворі свою кицьку. Викину тебе на вулицю, навіть не сумнівайся!
Доктор Фінч зітхнув.
— Ти аж надто агресивно ставишся до немічного дідугана, але якщо й надалі хочеш перебувати у невігластві, це твоє право...
— Немічний дідуган, тої самої! Немічний, як крокодил! — Джін-Луїза торкнулася свого рота.
— Добре, добре, як не даєш мені зацитувати, що сказав Мельбурн, перекажу своїми словами: час, коли твої друзі потребують тебе, це час, коли вони помиляються. Вони не потребують тебе, коли праві.
— Що це означає?
