Іди, вартового постав - Харпер Лі

— Я убив тебе, Скауте. Я мусив.

— От тільки досить з мене вже цього лицемірства! Ти симпатичний, люб’язний старий джентльмен, але я вже ніколи не повірю жодному твоєму слову. Я тебе зневажаю, як і все те, що ти обстоюєш.

— А я тебе люблю.

— Не смій мені цього казати! Любиш мене, авжеж! Атикусе, я тікаю звідси якнайшвидше, не знаю куди, але тікаю. Ніколи в житті я хочу бачити нікого з Фінчів, ані чути про них!

— Роби як знаєш.

— Ти, лицемірний, шилохвостий сучий сину! Сидиш тут і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а сам звалив мене з ніг, топчеш мене, плюєш на мене, та ще й сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а я втратила все, що любила в житті, а ти сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш», «Я тебе люблю!». Ти — сучий син!

— Досить, Джін-Луїзо.

Досить. Цим словом він завжди закликав її до порядку в ті дні, коли вона йому вірила. «Отже він вбиває мене, та ще й руки викручує... як може він так з мене глузувати? Як може так до мене ставитися? Отче небесний, забери мене звідси... Отче небесний, забери мене звідси...»

Частина VII

18

Джін-Луїза не пам’ятала, як завела машину, як не збилася з дороги, як дісталася додому, не потрапивши в серйозну аварію. Я тебе люблю. Роби як знаєш. Якби він цього не сказав, вона б, можливо, і вижила б. Якби він боровся з нею чесно, вона б могла шпурнути ці слова йому в обличчя, але як ухопити ртуть і тримати її в руках?

Вона пройшла до своєї кімнати і кинула на ліжко валізу. «Я народилася саме тут, де лежить валіза. Чого ти тоді мене одразу не задушив? Чому ти дозволив мені жити так довго?»

— Джін-Луїзо, чим ти займаєшся?

— Пакую речі, тьотю.

Александра підійшла до ліжка.

— Але ж ти маєш провести з нами ще десять днів. Щось не так?

— Дайте мені спокій, тьотю, заради Христа!

Александра пішла плямами.

— Буду вдячна, якщо ти не вживатимеш оцей вираз янкі в нашому домі. Що сталося?

Джін-Луїза відчинила шафу, зірвала з вішаків свої сукні й почала пхати їх у валізу.

— Так речі не пакують,— зауважила Александра.

— А я пакую.

Вона вигребла з-під ліжка своє взуття і кинула на сукні.

— Що сталося, Джін-Луїзо?

— Тьотю, можете видати комюніке про те, що я вибираюся з округу Мейком так далеко, що і за сто років не повернуся. Я ніколи більше не хочу бачити це місто, так само як і вас усіх, включаючи трунаря, суддю у справах заповітів і голову правління методистської церкви!

— Ти посварилася з Атикусом, гадаю?

— Так.

Александра сіла на ліжко і сплеснула руками.

— Джін-Луїзо, не знаю, в чому річ, але судячи з твого вигляду, відбулося щось жахливе, це мені ясно. Фінчі не втікають.

Джін-Луїза обернулася до тітки.

— Господи Ісусе Христе, тільки не кажіть мені, що Фінчі роблять і чого Фінчі не роблять! У мене вже отут сидить те, що Фінчі роблять, і я вже більше не витримаю! Хіба ви мені не втовкмачували від самого мого народження: твій тато те, Фінчі се! Мій батько — це щось невимовне, а дядько Джек — персонаж з «Аліси в Дивокраї»! А ви — пихата, вузьколоба, стара...

Джін-Луїза обірвала себе на півслові, загіпнотизована сльозами, що потекли з очей Александри. Вона ніколи не бачила, щоб тітка плакала; плачучи, Александра стала схожа на нормальну людину.

— Тітонько, пробачте мені, будь ласка. Прошу, скажіть, що не сердитеся,— це був удар нижче поясу.

Александра смикала мереживо на покривалі.

— Все гаразд. Не переймайся.

Джін-Луїза поцілувала тітку в щоку.

— Я сьогодні сама не своя. Мабуть, коли тобі боляче, інстинктивно бажаєш завдати болю іншому. З мене ніяка леді, тітонько, а от ви — справжня.

— Ти помиляєшся, Джін-Луїзо, якщо вважаєш, що ти не леді,— промовила Александра і витерла очі.— Просто іноді ти поводишся дуже дивно.

Джін-Луїза зачинила валізу.

— Тітонько, думайте собі, що я леді, бодай деякий час, до п’ятої години, коли повернеться Атикус. А тоді ваша думка зміниться. Що ж, прощавайте.

Вона саме несла валізу до машини, коли побачила, як під’їжджає єдине в місті таксі, а з нього виходить доктор Фінч.

Приходь до мене. Коли тобі буде несила терпіти, приходь до мене.

«От мені вже несила терпіти. Мені вже несила зносити твої притчі й вихиляси. Дайте мені спокій. Ви чудові, ви милі тощо, але, прошу, дайте мені спокій».

Краєчком ока вона бачила, як дядько неквапно чимчикує під’їзною доріжкою. «У нього великі кроки як на такого невисокого чоловіка. Отак я його і запам’ятаю». Вона відвернулася, встромила ключ у багажник, але ключ не підійшов, вона спробувала інший. Цей підійшов.

— Кудись збираєшся?

— Так, сер.

— Куди ж?

— Сяду в машину, доїду до Мейкомської вузлової, почекаю, поки прибуде перший-ліпший потяг і сяду на нього. Перекажи Атикусу, що коли йому знадобиться машина, він може по неї послати.

— Годі тобі вже себе жаліти. Вислухай мене.

— Дядьку Джеку, я так смертельно втомилася вислуховувати вас усіх, що ось-ось кричатиму на ґвалт. Чому ви не дасте мені спокій? Чому не можете відчепитися від мене бодай на хвилину?

Вона грюкнула кришкою багажника, вирвала ключ із замка і не встигла випростатися, як отримала від доктора Фінча навідліг по губах.

Голова її смикнулася ліворуч — і потрапила під ще один жорстокий ляпас. Джін-Луїза, захитавшись, зіперлася на машину, щоб не втратити рівновагу. Обличчя дядька мерехтіло серед маленьких рухливих іскорок.

— Я намагаюся,— промовив доктор Фінч,— привернути до себе твою увагу.

Джін-Луїза притиснула пальці до очей, до скронь, до голови. Головне — не зомліти, не блювати, не очманіти. На губах вона відчувала смак крові й сплюнула безтямно на землю. Поволі звуки гонгу в голові стихли, у вухах припинило дзвеніти.

— Розплющ очі, Джін-Луїзо.

Вона кілька разів примружилася, доки дядько не потрапив у фокус. Його ціпок спокійно відпочивав на згині ліктя, жилетка була бездоганна, у петлиці — бутон червоної троянди.

Дядько простягнув Джін-Луїзі носовичок. Вона узяла його і витерла рот. Почувалася геть спустошеною.

— Весь свій запал витратила?