Щоденник Мавки - Дарунок Корній
Олексій сам не знав, чого сподівався. Може, хотів мати на стінах такий собі гарний спомин про Мавку: два рідних Мамаї – зимовий та з крилами.
Не зганяючи усміх з вуст, Олексій узяв зі стола телефон, що ледь чутно дзвонив. Глипнув на номер, телефонував його приятель з Києва. Казав, що приїде. От тобі й розвага, й привітна розмова. Максим з неговірких та конкретних друзів, що і словом, і ділом готові допомогти. Треба хлів поправити, сіно привезти, щоб взимку було чим коняку та кіз прогодувати, а потім випхати на горище – ліпшого помічника годі й шукати… А дві пари рук завжди ліпше, аніж одна.
Гостив два тижні Максим. Вони промайнули доволі швидко. Повертаючись у столицю, нарікав, бо начебто дістала козака міська метушня, але що вдієш? У столиці робота, квартира, вазонки на вікнах неполиті та кіт. Два тижні, що його нема, сусідка квіти поливає та кота годує, але вона з мужем у Херсон на відпочинок зібралася. Тому… Олексій ховав усміх у вусах, слухаючи «версії» товариша та міркуючи собі, які ті вазонки нещасні, бо хіба то життя – на підвіконні за склом, запхавши коріння в штучну землю і дивлячись на небо крізь скло. Завжди крізь скло. І котяче життя у квартирі, звісно, не ліпше. Інколи і Максим нагадував Олексію вазонок – такий само блідий, слабенький та невпевнений ні в чому, але змінюватися товариш не хотів, і так йому добре… Дехто віднаходить щастя і в нещасті власному, бо завжди є ті, кому ще гірше, ніж тобі.
Звечоріло. Небо вщент всіяли зорі. Здавалося, що то хтось розклав дороговкази-світляки в небі, щоб душі не блукали. Олексій сидів під дубом, схрестивши ноги, як його Мамаї на картинах. Курив люльку, слухаючи, як весело перегукуються в траві цвіркуни, десь ген під лісом, біля маленького озерця, в осоці райкають жаби, певно, буде завтра чи післязавтра дощ (та най падає – бо сіно з Максимом вони привезли, а свіжа отава мусить вирости). Спокій і щастя переповнювали його. Тут він не був самотнім, світ настільки великий і настільки перенаселений живими істотами, що той, хто хоче його чути, обов’язково почує. У грудях билося серце, тріпотіла птахою душа, співав розум. Хіба так виглядає нещастя? Заплющив очі, музика світу заполонила його. Щастя – бути там, де ти хочеш, жити так, як того воліє твоє серце, хотіти того, чого хоче Всесвіт.
– Дай Боже щастя, пане господарю.
Спочатку ці слова, які зателенькали дзвіночком десь за спиною, видалися маревом чи сном. Господи, невже задрімав, сидячи під дубом та й ще з люлькою в зубах?
Голос був жіночий. То дивувало ще більше. Навіть не став озиратися. Таки правда задрімав, бо звідки взятися жінці тут та ще й посеред ночі? Вдихнув на повні груди… І забув видихнути. Бо міг намаритися чи наснитися голос, навіть картинка, але запахи… Запахло волошковим степом. Він різко повернувся й отетерів.
До нього посміхалися сумні очі Мавки. То була вона, Магдалена, не Марія з Магди, справжня – з крові та плоті. Спортивні штани, кросівки, червона куртка, за плечима рюкзак… Жінка, «яка ніколи не буде його і яку він ніколи не побачить», стояла посеред його подвір’я під дубом та втомлено витирала чоло рукою.
– Я вас не налякала, Мамаю? Ох, вибачте, що без попередження. Знаю, що незваний гість гірший від москаля. Та тут така халепа сталася. Спочатку хотіла зробити вам презент, а потім… У мене телефон розрядився, тож напомацки вас шукала. Якби не моє вміння орієнтуватися в горах, довелося б у лісі з вовками ночувати. Ноги болять, пити хочеться. Ох, і зморилася, поки цей хутір відшукала, – сказала буденно, скидаючи з плечей рюкзак, а з голови – кепку. – І ще той, я голодна мов сто вовків.
В Олексія відібрало мову. Він так і лишався сидіти, із затиснутою люлькою в зубах та витріщаючись на Мавку. Пауза затягнулася.
– Овва! – першою не втрималася Магдалена. – Слухайте, Олексію, я не привид і не мана, чесне слово, можу перехреститися.
І Магдалена дуже повільно й обережно перехрестила себе, примовляючи: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
– До того ж, ви обіцяли мені картину. Я по свого Мамая. Ви його намалювали?
8. Звір чи Цар?
Щойно голова торкнулася подушки – уже спала. Втомлена дорогою, заколисана безгомінням, приспана сюркотанням коників під вікном. Тут тиша була навіть глибша, аніж у мами вдома, ніч темніша, зорі ясніші… Сон просто викрав розум, замкнувши його до ранку у своїй темниці…
А ранок був пречудовий. Збудив її спокій, так само глибокий, але вже ранковий. Вийшла з кімнати, яку Мамай виділив для ночівлі. Певно, то була кімната для гостей. Дуже скромно обставлена та чепурненька. Двері вивели її у широку простору світлицю і… Магдалена аж уклякла. Вчора була настільки втомлена, що не зауважила її – то була велика справжня піч. Цікава Магда навіть запхала свого носа всередину і здивовано зрозуміла, що то не бутафорське причандалля, то справжня піч – пахло попелом і печеним хлібом. Стенула плечима, а мо’, і господиня поряд, якщо піч є… Хоча ніде ані в кімнаті, ані тут – і натяку на жіночу присутність: ані спідниць, ані босоніжок, жіночих витребеньок та парфумів. Та подумати, що то сам Мамай хліб пече, не сміла. Хіба то козацька справа – на печі сидіти? Посміхнулася своєму жарту. Почимчикувала далі.
Зі світлиці вийшла на простору та світлу веранду. Вона слугувала Мамаєві кухнею. Газова плита під глухою стіною, великий дубовий стіл, лави по обидва боки від столу, лави попід стінами. А стіни – то самі вікна. Вчора в темряві все не розгледіла, та й не дуже поспішала розглядати.
Вийшла надвір. Стояла на сходах і слухала тишу… Десь гуділа бджола, у небі бринів жайвір, шелестіло листя на вишні біля хати. Подвір’я здавалося знайомим. Вона його відразу впізнала, з картин. Дуб посеред подвір’я, на ньому і справді висіла шабля… Трава довкола старанно скошена, попід хатою квітнуть мальви. Барвисті, аж очі розбігаються. Ліворуч – город, праворуч – сад… У городі є все, щоб себе прогодувати, у саду теж росте все: від смородини до кількох сортів винограду. Красиві доглянуті яблуньки, підбілені, ніби скромні дівчата в панчішках. Сливи, груші, черешні, ще якісь плодові дерева, назв яких Магдалена не знала. Розуміла, що то все справа
