Щоденник Мавки - Дарунок Корній
До неї підбігає схвильований і розпашілий винуватець свята-дійства, модельєр Левсян:
– Ох, Лізонько. Голубонько! Цілую ручки, мій скарбе.
Він тримає в руках два келихи із шампанським, тицяє один у руки дівчині, його погляд падає на Вадима.
– Пане Вадиме! Радий тебе бачити, любчику! Знайомся, це Лізонька, моя надія. У неї талант, перфектно талант. – Модельєр Левсян уже добряче п’яний, надто голосно гикає. – Перепрошую. То моя муза! Прохання до тебе, Вадимчику, не балуй! Я добре тебе знаю! Не зобижай мою красуню, я її все життя шукав. Мені здається, що коли натягти на неї гумові чоботи та куфайку і випустити на подіум, аплодуватимуть не менше.
– Левсянчику, любий, не кокетуй! – Дівчина поблажливо цілує модельєра в щічку. – Ти божевільно талановитий і сам про це добре знаєш, а ми лиш вішаки для твого таланту.
– Лізонько, голубонько. Ти – не вішачок. Тільки не ти! Що ти таке говориш? Ти – Афродита, ти – диво!
Левсяна гукають до гурту юні модельки, і він, похитуючись, летить на крилах слави.
– Дуже приємно познайомитись з вами, Лізо! – Вадим єлейно облизується. – Ви прекрасні! Я – Вадим, син…
– Я знаю, чий ви син. Інколи переглядаю світську хроніку, – вона надто різко обриває його. – Мені байдуже, це не перепустка до раю!
Голос красуні не просто звучить, він вишукано дзвенить, мов дзенькіт шаблі в старих фільмах.
Вадиму здається, що лише від її голосу можна вдавитися жагою.
Господи, який він йолоп чи не йолоп. Ні, вона просто ще не розуміє всіх переваг його привілейованого становища, перед яким до сьогодні відчинялися всі двері, у які він мав бажання зайти. Але що хотіти від жінки? Вона лише модель, а він… Він щедрий коханець. Завжди все було доволі просто, а вона хіба не з того тіста, що й решта?
Тільки чомусь в отому місці, де, кажуть люди, захована душа, так болить і тремтять від хвилювання руки.
Вадим і Ліза їдуть у його машині, у «лексусі». Місяць він залицявся до Лізи, такого довгого й запопадливого благання-плазування перед жінкою він і не пригадує. Зустрічалися лише вечорами, виключно на нейтральній території. Вона не дозволяла не те, що поцілувати себе, а навіть торкнутися її рукою. Звісно, він став, мов надмірно напнута струна, яка врешті не витримає і порветься. А от сьогодні вона раптом доволі легко погодилася, заїхати до нього «на вечерю». Він уже давно живе самостійно, однак ще жодного разу жодна дівчина не була у його спальні. Для чого давати марну надію? А тут здався…
Вишукана французька кухня, срібні тарелі, англійська порцеляна якогось там графа, золочені канделябри, марочне біле вино, класична музика. Вальс Штрауса. Вона рухається вільно і досконало в такт вальсу. З таким тілом це доволі легко робити. Вадим нарешті може доторкнутися до неї. Ліза дозволяє себе поцілувати. Він не знав, що поцілунки бувають такими… То не проста тобі зустріч губ, то коли майже втрачаєш свідомість уже від наближання моменту.
Ліжко в спальні рясно засипане волошками. Він нічого не забув. Ота волошка, яку вона йому подарувала, завжди з ним, у машині, поруч з образком янгола-охоронця, який йому подарувала мама. Волошка, яка пахне Лізою! А зараз їх тіла в тих квітах, жага поцілунків, солод ночі. То не тільки секс. Він не міг насолодитися володінням цією жінкою. Припавши спраглими губами до її тіла, він врешті зрозумів, що досі ще й не жив, не пив, не кохався по-справжньому. Він був таки незайманим, бо двері, які йому вона сьогодні відчинила, були не вбогою перепусткою через чорний хід у бідну забігайлівку, а золоченими воротами до раю.
Ліза видавалася довершеною: світла, мов зорі на небі, і така ж далека, як вони. Хоч лежала поруч з ним, у його обіймах, та залишалася недосяжною. Це його вбивало і він знову і знову оволодівав нею, доводячи собі, що вона поруч, а він у ній, тут. Легкодоступна? Але хіба можна володіти жінкою, яка знає про тебе більше, ніж ти сам? І яка, зрештою, володіє тобою. Не ти нею, а вона тобою!
Вадим вперше не збайдужів до своєї коханки, коли минула ніч кохання. Навпаки. Він міг думати лише про неї. Магма, що текла вночі його жилами, не стала гранітом. Вона залишилася вогнем.
Вадим дурів, коли Ліза довгенько не з’являлася. Він змарнів, схуд, осунувся. Було начхати на весь світ. Ліза не мала мобільного. Вона приходила лише тоді, коли хотіла і коли мала на нього час. Він терпляче чекав, коли врешті сутінки впадуть на місто і, можливо, знову з’явиться вона, його зірка. Та щоразу це відбувалося рідше і рідше. Ліза довела його до стану, коли він благав на колінах, щоб вона не залишала його. Ліза посміхнулася кутиками вуст, махнула грайливо своєю голівкою так, що волосся розсипалося водоспадом, і заперечливо похитала головою. Дівчина зникла цього разу надовго.
Вадим шукав її. Задіяв усі зв’язки батька. У модельній агенції вона не з’являлася, за адресою, вказаною у її портфоліо, така не мешкала. Він мав усе: гроші, славу, владу. Він міг легко здобути будь-яку дівчину, будь-коли… Та то не Ліза, а без неї життя здавалося марнуванням часу.
Юнак страждав.
Одного липневого гарячого вечора друзі майже силою випхали Вадима з дому в новий модний нічний клуб. Розвіятися.
Біля барної стійки, елегантно закинувши ногу на ногу, сиділа його Ліза. Довге густе волосся водоспадом вилилося на плечі. Вона грайливо накручувала пасмо на вказівний пальчик лівої руки. Вадим стояв посеред зали. Йому на мить здалося, що він задихається, сльози затуляли очі, тіло майже не слухало його, тремтіло. Він кохає її? Чи лише банально жадає?
Ліза підходить до Вадима впритул. Звабливо кладе йому руки на плечі, зазирає в очі і цілує, забираючи з нього життя до краплі та вливаючи в тіло жагу. Він безвільний.
Як він хоче її, єдино важливу для нього, єдино жадану.
Вадим мчить нічним містом, швидше-швидше додому. На задньому сидінні Ліза. Вона ззаду огорнула його своїми руками, і він ще сильніше тисне на газ. Швидше-швидше-швидше. Він жадає її вже тут, зараз. Її права рука блукає його тілом, ніжно опускаючись нижче і нижче. Вадим уже не належить собі, тільки їй. Кожна клітинка його тіла жадає впитися, злитися з її плоттю. Кудись зникає весь кисень з легень, бо він може дихати лише запахом її волосся, жити від дотиків її
