Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Що — батон чи, може, печиво?

Лінда невпевнено простягнула руку до батона.

— Ось.

Дмитро вирішив, що наступного тижня вони поїдуть до Петровського. Вже й так два візити пропущено. Старий буркотун, вочевидь, буде читати мораль, хоча й сам розуміє, що толку від тих візитів небагато — порятунку від хвороби Альцгеймера так і не знайдено, рекомендації все ті ж і всі неефективні. Але, як любить повторювати «коректор людських душ», в усьому має бути порядок, а в карточці — запис.

Петровський зустрів їх на диво спокійно, навіть меланхолійно. Не бурчав, не повчав. Схилив кудлату лев’ячу голову перед Ліндою, потис руку Дмитрові. Тієї ж миті обізвався його сотовий. Петровський глянув на висвітлений номер і хутко вийшов з кабінету — не хотів розмовляти при сторонніх, отже, дзвінок не діловий. Коли повернувся, здався пригніченим. Дмитро знав, що у нього не ладилося на сімейному поприщі. Двічі розлучався, довго жив сам, втретє одружився з молодою медсестрою, яка крутила ним, як циган сонцем. «Чоботяр без чобіт, а психіатр без психічної рівноваги… Невже ж навіть такий досвідчений лікар не знає якихось секретів порятунку для самого себе?» — подумав Дмитро.

Петровський хутко оволодів собою. Обов’язкові запитання, традиційні тести, абсолютно безнадійні рекомендації, новий старий рецепт…

Дмитро провів Лінду в коридор і повернувся. Петровський запитально поглянув на нього:

— Здаєтесь?

— Ні.

— А даремно, Дмитре Павловичу. І їй не допоможете, і себе заженете. Ще трохи і вона перестане розуміти, де перебуває і хто поруч з нею. Якби ви зараз залишили її на тижнів два-три, вона б вас уже не впізнала. На жаль… На превеликий жаль… Це й так дивно, що Лінда стільки тримається. І добре тримається. Якщо не помиляюся, стаж уже років сім?

— Майже вісім.

— Дехто витримує п’ять. Дехто трохи більше десяти. І все. Отже, Лінді лишилося недовго і попереду — найгірше. Нікому ще не вдалося зупинити цей процес. Тому я раджу вам все-таки віддати дружину в спеціальний заклад. Звісно ж, якби дозволяли кошти, можна було б відвезти у приватну клініку. Є така, але далеченько і дорого. А ви, наскільки мені відомо, грошей на старість не збирали. Тому я б порадив психоневрологічний інтернат у нашій області. Він підпорядкований обласній лікарні, а розміщений у невеличкому селі. Там гарна природа, навколо ліс, непоганий колектив. Ну, заклад, самі розумієте, специфічний.

— Вона не зможе без мене.

— А може, це ви не зможете без неї?

— І я не зможу.

— То що ви пропонуєте?

— Допоможіть, Борисе Йосиповичу, і мені… з нею. Щоб ми разом… скільки там їй залишилося…

— Та ви збожеволіли! — стомлені очі Петровського спалахнули не так гнівом, як здивуванням. — І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати.

— Банальна звичка, кажете. То чому ж ви так і не звикли жодного разу? Чому?

Петровський впав у крісло, що аж заскрипіло під вагою його важкого тіла, вп’явся колючим поглядом у Дмитра. Хотів щось сказати, але не знаходив слів, тільки хапав ротом повітря. Зрештою опустив очі.

— Ви штовхаєте мене на порушення лікарської етики. Не можу я вам написати фальшивий діагноз.

— А хіба я вас просив?

— А що ж ви просите?

— Роботу. Там же, де Лінда буде. Допоможіть влаштуватися.

— Ким? Може, лікарем? — нервово засміявся Петровський. — Але професор філології і психіатр — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Навіть якщо ви пишете психологічну прозу, то це не означає…

— Ким завгодно! — перебив його Дмитро.

— Ким завгодно? Ким завгодно… Ким завгодно… — Петровський нервово затарабанив пальцями по столу. — Ну, на медбрата ви також претендувати не можете — звиняйте, але не ті сили. А там всіляке трапляється. І втихомирювати доводиться, і гамівні сорочки надягати. Прибиральницею, чи то пак прибиральником… Вакансії є, але… Щоб пан професор мив клозети… Я вас дуже поважаю, Дмитре Павловичу, і такого просто б не пережив… Була там одна посада, щось на зразок організатора дозвілля. В інтернаті половина людей хворих, а половина просто старих, які не можуть самі собі дати раду і не мають дітей. Ну, така от специфіка закладу… Отож вони і телевізор дивляться, і в ігри грають, хтось малює, хтось вишиває чи майструє… І хтось має їм у цьому допомагати. Зазвичай організаторами працювали випускники медколеджу, але витримували недовго. Остання дівчина заявила на прощання, що краще на базарі буде стояти або в турецьке рабство продасться… Таке от зморозила… А потім ми й зовсім скоротили цю посаду — «позаяк за відсутності наявності фінансування», як написала у своєму критичному матеріалі одна журналістка.