Роза Вітрів - Ярослава Литвин

Хіба я! Я! Маю право вирішувати його долю?

Все моє обличчя рясно покрила маска сліз, я навіть не соромилася їх. Ішла, опустивши голову, що хилиталася у такт кроків, ніби обламок чужого тіла. Поперемінно гризла свій рот і пальці у ньому, прикладала руку до живота. Ще нічого не чути. І затискала вуха, гейби не в силах знести надривний голос у голові. Голос власної любові.

Я не обирала дорогу, переді мною саме стелилося самотнє плесо асфальту, я слідувала його лубочній логіці. Та і на власну логіку я зараз не була здатна.

Скуйовджене лоно незнайомих вулиць поглинуло мене. Я загубилася. І навіть не боялася вже не знайтися. Бо запропала сама у собі.

Місто стало моїм тілом. Вулиці, ці мігруючі зморшки на ликах мап, стерли свої назви мов позавчорашній грим і помінялися місцями у довгій черзі на мої аритмічні кроки. Люди стали тінями у курточках.

А я стала вітром і димом, піснею і волею, дорідною пагодою і вічним вогнем невідомій вовчисі.

І тоді ніби злетіла ввись, побачила себе зі сторони, з висоти меццо-сопрано воронячого льоту:

Я стояла на перехресті, на розі кількох вулиць. Невисока, смішна, руки у дірявих кишенях заширокого пальта, яке роздимав ще холодний, але вже із кличем прілої землі, вітер. Вітер змін. Стояла на розі вулиць, суцільне перехрестя, суцільна розгубленість, питання руба, худенька дівчина у малиновому береті, раптовий вітер здував мене з місця. А я дивилася у небо. Стояла на розі всіх вулиць, на розі усіх вітрів. Дивилася у сливове небо.

Дзвінок.

— ...Єжи?...

Стилізовані під «вірш» основні пресуппозиції нейро-лінгвістичного програмування.