Роза Вітрів - Ярослава Литвин

— Я так хочу у гори... У мені прямо все викручується, так я хочу у гори.— скніла я Аті у футболку.

— І через це ти геть розкисла?

— Майже. Ато.

— Що, мась?

— Я скоро буду солом’яною вдовою. Прикинь.

— А це як?

— Смішний такий вираз, правда? Це я його вичитала.

Ата вертить головою, мовляв, геть не смішний. Я продовжую:

— Розлученою я скоро буду.

— Ну і слава богу! Давно вже час!

— Думаєш? — умиротворено схлипую.

— Стовідсотково. Так, як ти жила ті роки з ним, це ж просто знущання! Це ненормально, вам обом до психіатра треба! Тільки дури западають на таких, як Єжи...

— Правда?

— Правда, правда. Я б ніколи не простила зради. Навіть най-найпримітивнішої, по п’яні, або ще якось. Я б такого ні разу не терпіла! Не пробачила б навіть не те щоб його невірності, а самій собі своєї слабкості — пробачати.

— А ти вважаєш, що у прощенні слабкість? А я завжди думала, що сила.

— Ти не дрихнеш? — прокинулася Ата, коли я незграбно прийняла її ноги з себе. Вона страшенно любить закидати на когось лапи, коли спить.

— Ні.

— А я вже вирішила, що ти з відкритими очима заснула. Дати, може, тобі подушку?

— У-у, ні, я без подушки люблю.

— Кляте насіння, воно скрізь,— злиться Атка і теліпає ногами. Ми таки не перестелили постіль і не прибрали випадкове лушпиння.

Я сміюся.

— Розо, а про що ти думаєш?

— Я?

— Ні, тінь твоя. Про що? Кажи! — легко штовхає мене кулаком.

— Про чорний колір. Дивлюся в небо крізь це скло і думаю про космос. Чорний — нйбільш таємничий із усіх можливих кольорів, у ньому повно відтінків, які складно розрізнити оком, але можна відчути...

— Або впасти,— Ата так само лагае горілиць і дивиться у стелю.

— Або впасти. У небо. Впасти у чорне, товаришко авіатор.

— Ти про що? — вона зиркає на мене. І знову повертається обличчям до скляної стелі.

— Малевич так казав: за мною, товариші авіатори, неозора безмежність відкрилася перед нами, чи щось типу того.

— Можна отак лежачи на ліжку полетіти в космос. — Ата зажмурюється і простягає акуратну білу руку до неба зверху.

Я роблю так само, випростовую дві руки, два канати, мені здається, що вже засмоктує ця сливова чорнота, що прориваюся, провалююся у неї, що я — майстер левітації, зависла у повітрі та коливаюсявід дихання, тому навіть дихати боюся, кліпати боюся.

— Оце нічогенько так вперло.

— Ага.

— Ти відчуваєш?

— Ага.

— Про це ти і думала?

— Ага.

— Добре, що я прокинулася.

— Ти мене чуєш?!

Вона різко штовхає мене, я ніби гепаюся на землю.

— Ти чого?

— Мася, я не хочу, щоб тебе забрало звідси. Що я буду без тебе робити?

— Не забере. Я не буду більше туди дивитися. А... знаєш, у мене таке дивне відчуття.

— Яке?

— Що я сама за собою стежу. Що є якийсь певний цикл, на якому мене заклинило, що я його раз по раз проживаю, і з кожним поворотом мене стає все більше і більше, я сама за собою шпигую, спостерігаю, але змінити чомусь нічого не вдається, я роблю знову ту саму помилку, яка і розпочинає, і звершує цикл. Де ця її??

— Ти про Єжи?

— До чого тут Єжи?!

— Не знаю, подумалося. Продовжуй.

— Оце і все. Більше не маю чого сказати. Я щось заплуталася. зовсім заплуталася.

Ата нічого не відповіла, тільки поклала голову мені на плече. Ми лежали поряд мовчки на її азійському ліжку, час від часу скидали на підлогу неслушне насіння, доки не поснули.

Мені привиділося, що стою у темній кімнаті, гола, довга, біла, чорничні сльози м’яко пульсують на щоці. Ата з’явилася позаду — сіра з вогненною головою, її видно на димній периферії фокуса. А потім випливає на перший план. У неї чорні очі. І знову в кадрі я, здається, щось намагаюся кричати. Ата з силою затискає мені рот долонею.

Прокинулася від того, що плачу.

На ранок,