Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Степан вочевидь не чекав такого, відповів не відразу.

— Та як… Прізвище в мене таке, друже Східняк. Від нього й прізвисько, чи то як — псевдо.

— Не дуже мудро. У нас обирають псевда такі, щоб себе не світити. Навіть імена задля того міняють.

— Чув, тебе кличуть Східняком. Бо не тутешній, десь звідтіля. — Цвяшко кивнув кудись за плече. — Чотар казав, тебе тут саме за псевдом і впізнають.

Щось трохи різонуло вухо, ніби комар пролетів. Максим махнув рукою, мов справді відганяючи набридливу комаху, зосередився:

— Сам ти, я знаю, з Рівного.

— Народився не там, але потім перебрався із села. Як ляхи наш кооператив запалили, у селі вже місця не лишалося. Про власне хазяйство вирішили не думати, не буцатися ж рогами з поляками.

— Чому?

— Сила за ними.

— Ти і з більшовиками, значить, мирився?

— Не бився, — легко погодився Цвяшко. — З німцями теж.

Прикрий невидимий комар знову дзигнув, тепер уже біля іншого вуха. Коломієць не міг прочитати цього сигналу, списав на хронічну втому, кліпнув очима, труснув головою, женучи дивні відчуття.

— Працював на них?

— Чого ж. Людина, друже Східняк, народжена для праці. Чоловік — для чоловічої. Жінка — для жіночої. А ще вони народжують дітей. Так заведено.

— А хіба не заведено давати відсіч ворогам, які приходять на твою землю та вриваються у твій дім?

— Ти наче зараз партійний агітатор у клубі. Наслухався я таких.

— У Рівному?

— Хоч би й там. Я, бач, довго думав. Слухав, міркував, зважував, висновки робив. Знаєш, як воно — довго запрягаю, швидко їду.

— До нас прийти сам додумався?

— Не в радянську ж армію.

Тепер разом зуділи двоє комарів.

— З Чотарем як познайомився?

— Говорив уже.

— Не мені.

Цвяшко прокашлявся.

— Чесно сказати, друже Східняк, якби не загребли мене тоді до їхнього війська, може, не сиділи б ми з тобою тут і не говорили б отак душевно.

— Не душевна розмова. Допит. І не крути, відповідай.

— Та чого мені… Крутив би, так зізнався зараз: весь час мріяв до вас потрапить, тільки не знав як. Але ж я чесний. Поки мене не чіпали, поки влада зі мною мирилася, і я сумирно сидів. А як вони мені за всю мою вірну службу руки крутять і силою записують у солдати — то, знаєш, образливо.

— Що ж хотів?

— Нічого! Спокійного життя! Такого спокійного, яке можливе, коли війна. Крутився вужем. А воно бач як пішло. Тепер все, вони знайшли собі ворога. Терпець у мене урвався, друже Східняк.

— Ти не воювати із совєтами прийшов, а ховаєшся в лісі від мобілізації, — зауважив Коломієць. — Це дві різні речі. Як я можу тобі вірити?

— Хлопці повірили. Зброю дали. А в бою ще себе покажу.

Максим провів долонею по лицю.

— Отже, коли тебе забрали в армію, вирішив тікати. Куди?

— Звідти. Про це тоді думав. Вирвуся — там видно буде.

— Коли вже ти такий чесний… Припустімо, вирвався, утік би. Може, заховався б кудись, мов кріт, сидів би тихо в барлозі, чекав хтозна чого. Наприклад, кінця війни. Чи підстеріг кого підходящого на дорозі, напав, убив, забрав би документи, жив би по них далі. Люди зникають зараз серед білого дня, нікого тим не здивуєш. Так само виринають, мов з-під землі.

Цвяшко спохмурнів.

— Для чого ти так, друже Східняк, усе наверле повертаєш. Кажеш так, ніби я будяк який, а не вояк. То лиш сявки так поводяться. Ось Чотар ним і був.

Коломієць уже не міг впоратися з комариним роєм.

— Ким, кажеш, був?

— Сявкою, натуральною! — Цвяшко ставав чимдалі запальнішим. — Інакше як його назвати? Бо через цього покруча й ти на мене косо дивишся, і всі хлопці. А він же мною прикрився! Коли мене зловили, думав — усе, розстріляють на місці. Та бач, відходили й викинули. Тут він підкочується, слово за слово, розговорилися. Треба ж із кимось разом триматися, ось підійшов до нього потім. Розмову про ліс він завів. Я ж давно націлився, не бачив іншого виходу. Веди, кажу. Бач, привів. Через нього ще довго на мене косо глядітимуть.

Дзижчати враз перестало. Максим відчув себе так, ніби щойно вийшов з лазні, чистий, просвітлений, з легкою душею.

— Через кого?

— Так через Чотаря, провокатора.

— Сявка він, кажеш?

— А хто!

— Зброю поклади.

Це прозвучало звичайним продовженням розмови. Тому Цвяшко спершу ніяк не зреагував. Навпаки, поправив карабін, який перед тим притулив до стіни бункера, шоб стояв трохи рівніше. Коломієць відщипнув застібку кобури.

— Здати зброю, я сказав.

Аж тепер до Степана дійшло.

— Ти чого, друже Східняк?

Правиця вже тягнула вальтер назовні.

— Правильно кажеш. Східняк я. Ми з цього почали, Цвяшко чи як там тебе насправді, — Максим уже насилу стримував себе. — Знаю, як на Сході говорять. Коли зовсім точним бути, на Південному Сході. Я всякого чув і всяких. Сявка — так у Харкові говорять, на Полтавщині, звідки я. А це ж там поруч. Схоже, ти не з Рівного, не з-під Рівного, а десь звідтіля. — Він наголосив на останньому слові, уже націливши дуло точно в груди Степанові. — Добре тебе готували, та не дуже. Мали б вивернути наверле — чи навиворіт, отак тут зазвичай говорять. Ну, і армія не радянська для тутешніх. Волиняк, де б не народився й де б не жив, зве її совєцькою чи московською. А в тебе вирвалося. Ех, побалакати б мені з тобою раніше…

Захопився власним викриттям.

Хоч якась перемога, нехай запізніла й не надто велика.

Цвяшка дійсно тренували — рвучко завалився назад, виходячи з-під цівки, майнув рукою до карабіна, схопив, відступаючи до стіни й клацаючи затвором.

Стрельнули одночасно.

У тісному бункері немов бомбу розірвало.

Цвяшко стріляв навмання, не тримаючись рівно, але все одно мав шанс влучити у ворога в замкненому просторі. Та на користь Коломійцю була його готовність до атаки. Тож він не дав себе застати, пальнув у відповідь, його куля встряла Цвяшку в стегно — навмисне тримав руку на рівні поясу, щоб випадково не зачепити серйозніше. Поточившись і падаючи, той не випускав карабін, навіть намагався спертися на нього, мов на ціпок, аби втриматися на ногах. Одним стрибком опинившись поруч, Східняк вибив зброю.

Коли на постріли забіг Довбуш, за ним — Грак та інші вояки, Максим сидів на Цвяшкові, притиснувши груди коліном, і раз по раз, не даючи руці втомитися, бив його кулаком у