Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.

— Чом ні — подобається, а голос Тетралані nie й більше. В неї голос незрівнянний, — принаймні так мені видається.

— Але… але… — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.

— Отож-бо й е. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх в опері. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, наче другий янгол, відповідає йому, і то під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п’ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б’ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками, і вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, вигадка! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам’яла.

— Ти просто не розумієш, — противилася Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадувала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті.— Малярство має на полотні лише два виміри, але завдяки майстерності художника картину сприймається в трьох вимірах. Письменник теж мусить бути всемогутній. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ані сам автор, ані будь-хто інший їх підслухати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. Певні суперечності хоч-не-хоч доводиться визнавати.

— Так, я це розумію, — відказав Мартін. — Усяке мистецтво має свої умовності.

Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.

— Але й умовності мають бути правдоподібні,— вів далі Мартін. — Ми згодні визнати, що дерева, намальовані на картоні по обох боках сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. Але коли намальовано море, чи ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.

— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.

— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. Я тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала для мене всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію залишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається, і край, і нема аніякої потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так собі вмовила більшість моїх ближніх. Я не можу погоджувати свої смаки з модою.

— Але щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може ж бути…

— …Що я не досить підготований для опери? — докінчив за неї Мартін.

Вона кивнула головою.

— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошановної пари тільки додавало б чару їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — отож я так і дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло в нападі конвульсії хапає в обійми цю здоровиху Тетралані, так само конвульсійну, і каже їй про своє палке кохання.

Знову Рут оцінювала погляди Мартінові, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мати рацію всупереч цілого культурного світу? Його слова й думки не справляли на неї ніякого враження. Вона занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. Тож з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо славну? Вона сердилась на нього й чулася ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але коли, провівши до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов’ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як то часто бувало тепер, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка, і покохала наперекір бажанню всієї своєї родини.

Другого дня Мартін Іден, відклавши вбік «чорну роботу», під свіжим враженням учорашнього викував есей, що назвав його «Філософія ілюзії». Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився в мандри, але йому судилося ще не раз у подальші місяці обростати новими марками і знову рушати в мандри.

РОЗДІЛ XXV

Марія Сільва була бідна, і всі стежки бідності були їй відомі. Для Рут слово «бідність» означало не досить добрі умови існування, і вона його розуміла тільки так. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала цей його стан з юністю Авраама Лінкольна, містера Бетлера та інших людей, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як то заведено в середньому класі, виправдувала бідність, що вона, мовляв, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч сякі-такі здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, вона нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це на краще, бо нестатки, кінець кінцем, змусять його схаменутись і облишити своє писання.

На змарнілому тепер обличчі Мартіна й запалих щоках Рут не завважувала слідів голодування. їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це ніби якось ушляхетнювало його, збавляло надміру тіла й послаблювало оту його тваринну силу, що й вабила її, і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичайний блиск в його очах, що робив Мартіна схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів би бути і ким вона хотіла б його бачити.

Марія Сільва, одначе, зовсім інше вичитувала із запалих щік та гарячкуватих очей Мартінових і день у день спостерігала,