Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

Читаємо онлайн Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
золоте серце.

— Ну, ми знаємо, як ставитися до твоїх слів, — поблажливо зронила тітонька Джеймсіна. — Сподіваюся, із чужими ти так не говориш. Що вони можуть подумати?

— І знати не хочу, що вони подумають. Не хочу бачити себе очима інших. Від цього мені напевне майже весь час було б незручно. І я не вірю, що й Бернс у тій своїй молитві був щирий.[37]

— Так, певно, ми всі іноді просимо в молитвах того, чого — якщо тільки відверто зізнатися самим собі — насправді зовсім не хочемо, — просто відказала тітонька Джеймсіна. — Я помічала, що такі молитви — не велика рідкість. Я сама колись просила змоги пробачити одній людині, та потім збагнула, що насправді не хотіла їй пробачати. Коли ж я зрештою щиро цього захотіла, то пробачила їй, навіть не молячись про це.

— Я не вірю, що ви були здатні довго не пробачати, — мовила Стелла.

— Була. Але тримати образи на людей здається такою марною справою, коли постарієш.

— Це дещо мені нагадало, — утрутилася Енн і переповіла історію Джона та Джанет.

— А тепер розкажи нам про ту романтичну сцену, на яку ти так загадково натякала в листі, — мовила Філ.

І Енн виразно розіграла сцену Семюелевого освідчення. Дівчата аж вищали від сміху, усміхалася й тітонька Джеймсіна.

— Негоже глузувати з кавалера, — суворо мовила вона; утім, одразу й незворушно додала: — Хоч я сама завжди так робила.

— Розкажіть нам про ваших кавалерів, тітонько, — попросила Філ. — У вас, напевне, багато їх було.

— Не лише було, — відказала тітонька Джеймсіна, — у мене й зараз вони є. У моєму селі живуть три старих удівці, що вже віддавна ніжно на мене поглядають. Не думайте, дітки, що кохання — це тільки ваша справа.

— Удівці й ніжні погляди — це так неромантично звучить, тітонько.

— Звісно, та й молодь не завжди романтична. Принаймні якщо казати про деяких кавалерів моєї юності. Сердешні хлопці — як безжально я тоді глузувала з них! Був такий Джим Елвуд — завжди мов сновида, нічого не тямив, що діється довкола нього. Він збагнув, що я відмовила йому лише за рік потому, як я це зробила. Потім він одружився, і якось надвечір їхав із жінкою із церкви, а вона раптом випала із саней — то він і цього не помітив. Ще був Ден Вінстон. Знав геть усе — що діється в цьому світі, і що напевне чекатиме нас у прийдешньому. Він міг дати відповідь на будь-яке запитання, навіть на те, коли настане Судний День. Мільтон Едвардс був гарний хлопець, і мені подобався, та за нього я не вийшла. По-перше, йому завжди був потрібен тиждень на те, щоб зрозуміти жарт, а по-друге, він так і не освідчився. Горацій Рів був найцікавіший з усіх моїх кавалерів. Та коли він щось розповідав, то оздоблював свою історію такою незліченною кількістю деталей, що годі було зрозуміти, бреше він чи просто має надто багату уяву.

— А решта кавалерів, тітонько?

— Ідіть і розкладайте речі, — мовила тітонька Джеймсіна, неуважно махаючи дівчатам рукою, в якій тримала не в’язальну спицю, а Джозефа. — Решта були надто гідними юнаками, щоб із них насміхатися. Я шануватиму їхню пам’ять. Енн, у твоїй кімнаті — коробка із квітами. Її доставили годину тому.

Минув тиждень і дівчата з Дому Патті рішуче взялися за втомливе, часом і нудне навчання, оскільки то був їхній останній рік у Редмонді і слід було наполегливо боротися за почесні відзнаки. Енн присвячувала всю увагу англійській мові й літературі, Прісцилла скніла над класичними мовами, Філ поринула в математику. Часом вони втомлювалися, часом зневірювалися, часом жодні відзнаки не здавалися їм вартими таких зусиль. Одного дощового листопадового вечора в цім похмурім настрої Стелла зайшла до блакитної кімнатки, де на підлозі в колі світла від лампи сиділа Енн, а довкола неї росли кучугури зіжмаканих рукописів.

— Що це ти робиш?

— Перечитую старі оповідання часів нашого літературного клубу. Я мусила знайти собі розвагу й забуття, бо сиділа над книжками, доки світ не здався мені нестерпно смутним. Тоді прийшла сюди й повитягала ці оповідання. Вони так просякнуті трагедіями та слізьми, що аж смішно стає.

— Я сама нині смутна й розчарована, — заявила Стелла, впавши на канапу. — Усе здається марним. Навіть думки в мене старі — про все це я вже колись міркувала. Для чого ж тоді жити, Енн?

— Люба, це просто перевтома й погода. Такий дощовий вечір після цілого дня нудної зубрячки не виснажив би хіба що Марка Теплі.[38] Ти ж знаєш, що жити варто.

— Так, напевне. Але зараз я не можу себе в цім переконати.

— Подумай про всіх тих шляхетних, великих людей, що жили й працювали до нас, — замріяно промовила Енн. — Хіба не варто прийти після них і успадкувати те, що вони здобули й чого нас навчили? Хіба не варто знати, що й ми можемо розділити їхні прагнення? А всі ті великі люди, що прийдуть після нас? Хіба не варто попрацювати, прокласти їм шлях і полегшити бодай один-єдиний крок?

— Розумом я згодна з тобою, Енн. Та з душі не йдуть морок і відчай. У такі дощові вечори я завжди почувалася ніякою й розбитою.

— А я часом люблю нічний дощ. Люблю згорнутися під ковдрою й слухати, як він стукає по даху та шурхоче між сосон.

— Добре, коли він стукає тільки по даху, — відповіла Стелла. — Але так не завжди буває. Минулого літа я провела одну страхітливу ніч у старому фермерському будинку. А там протікав дах, і дощ стукотів просто по моєму ліжку. То було зовсім не поетично. Я мусила глупої ночі вставати і з величезним зусиллям пересувати ліжко на інше місце — а то було одне з тих міцних старезних ліжок, що важать замалим не цілу тонну. А потім усю ніч оте «кап-кап, кап-кап», — доки від нервів моїх геть нічого не лишилося. Ти не уявляєш, що це за моторошний звук, коли серед ночі на підлогу хлюпається велетенська дощова крапля. Так, наче привид крадеться потемки. Чого ти так смієшся, Енн?

— Із цих оповідань. Вони убивчі, як сказала б Філ, — у багатьох розуміннях, бо тут геть усі персонажі вмирають. А які в нас були дивовижні героїні… і як ми їх одягали! Шовк, єдваб, оксамит, мережива й коштовності — іншого вони не носили. Ось оповідання Джейн Ендрюс, тут героїня спить у розкішній білій єдвабній нічній сорочці, розшитій дрібними перлами.

— Продовжуй, —

Відгуки про книгу Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: