Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
«На столі був холодний язик, курка, суничне варення, лимонний пиріг, тістечка, шоколадний торт, печиво з родзинками, фунтовий і фруктовий пиріг та ще різні ласощі, — поміж яких, здається, карамельний торт. І коли я вже з’їла вдвічі більше, ніж це для мене корисно, пані Дуглас зітхнула й поскаржилася, що, очевидячки, їй таки геть немає чим утішити мій апетит.
— Певне, опісля кухні любої Джанет ви й не глянете на жодні інші страви, — лагідно мовила вона. — 3 нею ніхто у Веллі Роуд і змагатися не наважиться. Візьміть іще пирога, панно Ширлі, ви ж геть нічого не їли.
Стелло, я з’їла порцію язика, добрячий шмат курки, три бісквітних тістечка, велику розетку варення, шматок пирога, тістечко із кремом і цілий кавалок шоколадного торта!»
Опісля чаювання пані Дуглас приязно всміхнулася й звеліла Джону повести «любу Джанет» у сад і зрізати для неї кілька троянд.
— А панна Ширлі розважить мене, доки ви прогуляєтеся, так? — безтурботно додала вона й зітхаючи, знов умостилася в кріслі. — Я дуже немічна стара жінка, панно Ширлі. Так тяжко мучуся вже понад двадцять років. Двадцять довгих, виснажливих років я поволі вмираю!
— Як це жахливо! — мовила Енн, намагаючись висловити співчуття, та почуваючись натомість справдешньою дурепою.
— Стільки ночей було, коли всі думали, що до світанку я не дотягну, — поважно вела далі пані Дуглас. — Ніхто не знає, що я пережила, — ніхто, лише я сама. Та вже недовго лишилося. Скоро кінець моєму гіркому паломництву на цім світі, панно Ширлі. І яка ж то мені втіха — думати, як Джон приведе в дім таку добру жінку, що доглядатиме його, коли не стане матері, — велика, велика втіха, панно Ширлі.
— Джанет — дуже мила жінка, — тепло відказала на те Енн.
— Дуже мила. Чудовий характер, — кивнула пані Дуглас. — І вправна господиня — я така ніколи не була. Здоров’я не давало, панно Ширлі. Я вдячна, що Джон зробив такий мудрий вибір. Вірю й сподіваюся, що він буде щасливий. Він мій єдиний син, панно Ширлі, і всім серцем я бажаю йому щастя.
— Так, авжеж, — відповіла Енн ні в сих, ні в тих. Уперше в житті вона почувалася так ніяково — іще й сама не могла збагнути, чому. Здавалося, їй зовсім немає чого відповісти цій приязній, усміхненій, добросердій старенькій, котра так пестливо гладила її руку.
— Якнайшвидше приходьте до мене знову, люба Джанет, — з любов’ю проказала пані Дуглас, коли гості підвелися. — Ви так рідко в нас буваєте. Та невдовзі, надіюся, Джон приведе вас сюди, і ви залишитеся тут назавжди.
Енн, яка в цю мить ненароком глянула на Джона Дугласа, здригнулася від пекучого жаху. Він нагадував катованого, що корчиться на дибі, котру його мучителі обертають так, аж терпіти біль стає геть неможливо. Вона подумала, що він, напевне, хворий, і квапливо вивела з кімнати розчервонілу Джанет.
— Пані Дуглас — страшенно чарівна жінка, правда? — мовила Джанет, ідучи вулицею разом з Енн.
— Угу, — неуважно відказала Енн, міркуючи, чому в Джона Дугласа був такий вигляд.
— Вона так тяжко мучиться, — співчутливо вела далі Джанет. — У неї бувають жахливі, болючі напади. Джон дуже непокоїться. Боїться лишати матір удома саму — раптом її знову здолає напад, а поруч не виявиться нікого, окрім служниці.
Розділ 33
«ВІН УСЕ ХОДИВ І ХОДИВ»
Три дні потому Енн, повернувшись зі школи, застала Джанет у сльозах. Проте сльози й Джанет — це здавалося таким несумісним, що Енн замалим не злякалася.
— Що з вами? — стривожено вигукнула вона.
— Мені… мені сьогодні виповнилося сорок, — схлипнула Джанет.
— Але вчора вам було майже стільки ж, і ви не плакали, — тамуючи усмішку, спробувала втішити її Енн.
— Так… але, — задихано відповіла Джанет, — Джон Дуглас не просить моєї руки!
— О… він попросить, — розгубилася Енн, — ви тільки дайте йому час.
— Час! — зі щонайглибшою зневагою відказала Джанет. — Скільки ще часу йому потрібно? Він мав двадцять років!
— То Джон Дуглас упадає за вами вже двадцять років?
— Так. І жодного разу й не заїкнувся про шлюб. І тепер я вже не вірю, що колись він мені освідчиться. Я не казала про це нікому зі смертних, але нині відчуваю, що мушу розповісти — інакше я збожеволію. Джон Дуглас почав ходити за мною двадцять років тому, ще коли жива була моя мати. Ходив і ходив, аж я почала в’язати ковдри і все таке, та він ані разу й словечка не сказав мені про шлюб — лиш усе ходив і ходив. Я нічого не могла вдіяти. Моя мати померла, коли ми отак проходили вісім років. Я думала, тепер він нарешті попросить моєї руки — коли побачить, що я лишилася сама в цілім світі. Він був чуйний і дбайливий, і робив для мене все, що міг — але не освідчився. Отак воно відтоді й тривало. Люди винуватять мене в цьому — кажуть, я не виходжу за нього, бо в нього хвора мати, а я не хочу обтяжувати себе доглядом за нею. Але я щаслива була б доглядати Джонову матір! Та хай собі кажуть. Хай краще винуватять мене, ніж жаліють! Де так принизливо — що Джон досі мені не освідчився. Але чому ж, чому?! Якби я тільки знала причину, — здається, тоді й змиритися було б не так важко.
— Можливо, його мати просто не хоче, щоб він одружувався з будь-ким? — припустила Енн.
— Ні. Вона ввесь час мені повторює, як хоче, щоб Джон одружився, перш ніж настане її смертна година. І йому завжди натякає — та ви й самі чули. Я думала, крізь землю западуся.
— Я не розумію, — безпорадно мовила Енн. Вона пригадала Людовіка Спіда. Але випадки були нерівнозначні: Джон Дуглас був чоловіком геть іншого типу, аніж Людовік. — Ви мусите виявити рішучість, — несхитно заявила дівчина. — Чому ви ще віддавна не прогнали його?
— Не змогла, — пролебеділа нещасна Джанет. — Бачте, Енн, я завжди страшенно кохала Джона. Ходив би він за мною чи ні, я все одно ніколи не хотіла б вийти за жодного іншого.
— Але тоді він мусив би поставити питання руба, як належить чоловікові, — не вгавала Енн.
Джанет похитала головою.
— Ні… боюся, ні. І намагатися страшно було — раптом він вирішив би, що не потрібен мені, та й пішов би геть. Мабуть, я слабкодуха, але такі в мене почуття. І я нічого не можу із цим удіяти.
— Можете, Джанет. Іще не пізно. Будьте відважні. Дайте йому зрозуміти, що більше не терпітимете цих вагань.