Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
До коледжу вони з Філ рушили вдвох. Енн ішла мовчки, Філ безупинно базікала. Раптом вона проказала:
— Я чула, що сьогодні після церемонії оголосять про заручини Гілберта Блайта із Крістіною Стюарт. Ти щось про це знаєш?
— Ні, — тільки й мовила Енн.
— Я думаю, це правда, — безтурботно вела далі Філ.
Енн не відповіла. У темряві вона відчувала, як паленіє її лице. Рукою дівчина сягнула за комір і схопила золотий ланцюжок. Смикнула один-єдиний раз — і він порвався. Енн поклала зламану прикрасу в кишеню. Руки її тремтіли, очі пекли від сліз.
Але того вечора вона була найвеселішою з найвеселіших красунь на балу, і Гілбертові, котрий підійшов запросити її на танець, без жалю відказала, що її картка вже заповнена. І коли вдома вони з дівчатами посідали біля каміна, де догоряв вогонь, зганяючи весняну прохолоду з їхніх гладеньких щік, ніхто не щебетав про день минулий так радісно й безтурботно, як вона.
— Коли ви пішли, заходив Муді-Спурджен Макферсон, — мовила тітонька Джеймсіна, котра не лягала спати, щоб підтримувати вогонь у каміні до їхнього повернення. — Він не знав про бал. Цьому хлопчині слід на ніч обв’язувати голову гумовою торочкою, щоб вуха не відстовбурчувалися. Так робив свого часу один з моїх кавалерів, і йому дуже допомогло. То була моя порада, і він прийняв її, хоч і не зміг мені цього пробачити.
— Муді-Спурджен — дуже серйозний юнак, — позіхнула Прісцилла. — Його турбують речі важливіші, аніж вуха. Він хоче бути священиком.
— Ну, думаю, Господь не зважає на те, які в кого вуха, — відповіла тітонька Джеймсіна, яка з належною повагою ставилася до кожного священика, і навіть до того, хто ще тільки збирався ним стати.
Розділ 38
ОМАНЛИВИЙ СВІТАНОК
— Подумати лише — уже за тиждень я буду в Ейвонлі, як чудово! — мовила Енн, укладаючи в коробку ковдри пані Лінд. — Та вже за тиждень я назавжди покину Дім Патті, як жахливо!
— Цікаво, чи буде наш сміх відлунювати панні Патті й панні Марії в їхніх дівочих снах, — замислилася Філ.
Їхні господині поверталися додому, об’їздивши ледь не всі населені частини земної кулі.
«Ми приїдемо в першій половині травня, — писала панна Патті. — Мабуть, після Зали Царів у Карнаку Дім Патті здасться мені зовсім маленьким, та я ніколи не любила жити у великих будинках. Тож буду рада знов опинитися вдома. Коли починаєш мандрувати на схилі життя, устигаєш побачити більше, бо знаєш, що на все тобі лишилося обмаль часу, а ще це стає дедалі цікавіше. Боюся, Марія тепер ніколи вже не буде задоволена своїм існуванням».
— Я залишу тут свої мрії і сни, щоб вони зробили щасливим наступного мешканця цієї кімнатки, — мовила Енн, тужливо оглядаючи свою блакитну спаленьку, де провела три щасливих роки. Біля цього вікна вона вклякала, щоб помолитися, з нього споглядала сонце, що пірнало надвечір за сосновий гай. Тут вона слухала стукіт дощових крапель об скло й щовесни вітала перших вільшанок. Вона замислилася, чи лишаються думки та мрії жити в кімнатах, де з’явилися на світ? Невже, коли хтось виїздить із кімнати, де радів, страждав, сміявся й плакав, щось невловне й невидиме, та все ж реальне, не зостається по ньому дзвінким спогадом?
— Я думаю, — озвалася Філ, — що кімната, де ти мрієш, тішишся, плачеш і живеш, стає нерозривно пов’язана з тобою й уособлює тебе. Я певна, що коли зайду до цієї кімнати й через п’ятдесят років, вона промовить до мене: «Енн, Енн!» Як гарно ми провели тут час, мила! Скільки було в нас розмов, і жартів, і дружніх розваг! Ох, Боже! У червні я вийду заміж за Джо і знаю, що буду невимовно щаслива. Але зараз, у цю мить, я хочу, щоб це прекрасне редмондське життя тривало вічно.
— І я така нерозсудлива, що хочу цього ж, — визнала Енн. — Хай яке безмежне, глибоке щастя чекатиме на нас у майбутньому, вже ніколи ми не спізнаємо того безтурботного, радісного життя, яке проводили тут. Воно скінчилося навіки, Філ.
— Що ти робитимеш зі Смальком? — поцікавилася Філ, коли цей привілейований кіт нечутно зайшов до кімнати.
— Я заберу його додому, разом із Джозефом та кицькою Сарою, — мовила тітонька Джеймсіна, переступаючи поріг слідом за Смальком. — Шкода буде розлучати цих котів опісля того, як вони навчилися жити разом. Це непростий урок і для тварин, і для людей.
— Сумно мені прощатися зі Смальком, — зажурилася Енн, — проте в Зелені Дахи я взяти його не можу. Марілла не терпить котів, і Деві напевне замучить його до смерті. Та й удома я, мабуть, ненадовго лишуся. Мені пропонують посаду директорки середньої школи в Саммерсайді.
— Ти поїдеш? — запитала Філ.
— Я… я ще не знаю, — знічено зашарілася Енн.
Філ кивнула з розумінням. Авжеж, Енн не могла приймати рішення, доки Рой не освідчиться. А він освідчиться — у цьому не було жодних сумнівів, як і в тім, що на доленосне питання Енн відповість незаперечною згодою. Сама Енн міркувала про ці події з майже незмінним задоволенням. Вона так сильно кохала Роя, хоча це було й не зовсім те, що колись їй здавалося коханням. «Та чи бодай щось у житті, — кволо запитувала себе Енн, — є достоту таким, яким поставало в минулих наївних уявленнях?» То була така сама втрата ілюзій, як у дитинстві, коли вперше вона побачила холодний блискіт справжнього діаманта замість сподіваної фіолетової пишноти. «Не таким я уявляла собі діамант», — сказала вона тоді. Але Рой — чудовий юнак, і вони будуть дуже щасливі разом, хай навіть якоїсь трепетної іскорки й бракуватиме в їхнім житті. І коли Рой того вечора прийшов, щоб запросити Енн на прогулянку до парку, усі в Домі Патті знали, що він хоче їй сказати, і знали — чи то думали, що знали, — яка буде її відповідь.
— Енн дуже пощастило, — завважила тітонька Джеймсіна.
— Може, і так, — знизала плечима Стелла. — Рой — гарний хлопець і все таке. Та загалом у ньому нічого немає.
— Це дуже схоже на заздрощі, Стелло Мейнард, — дорікнула тітонька Джеймсіна.
— Схоже, але я не заздрю, —