Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
не ходив тоді до церкви.

Джинні часто уявляла собі, як було б чудово, якби мати була жива. Вони б увесь час гралися в усілякі цікаві ігри: ну, наприклад, закопували б щось на городі, а через деякий час — знову відкопували, уявляючи, що знайшли скарб. Але мами не було, і Джинні гралася сама. Якось вона закопала на шкільному подвір'ї масивну срібну каблучку — подарунок полковника. Та відкопати цей скарб дівчинка не встигла — її випередив Перрі Мідкіфф. А їхня вчителька саме стояла поряд, спостерігаючи за ним.

— Це моє! — сказала їй Джинн Енн, показуючи на каблучку.

— Ні, — похитала головою вчителька. — Він знайшов її, тож вона тепер належить йому.

— Але ж це я її туди закопала!

— А навіщо тобі було її закопувати? — отетеріло глипнула на неї вчителька.

Це була ще молода, але дуже товста й бридка особа. Усі казали, що вона так і помре старою дівкою.

— Я хотіла відкопати її знову… — пояснювала Джинні, та раптом зрозуміла, що все це марно. Каблучка вже не належала їй.

На колишній території Ґарсія можна було відкопати багато чого. Уламків усіляких речей було дуже багато як усередині напівзруйнованої оселі, так і серед залишків церкви та хакалес. Тож майже завжди дівчинка поверталася звідти з якоюсь знахідкою. А її брати колись натрапили в землі на старезну іспанську кірасу, але вона просто розкришилася, коли її взялися викопувати. Також вони часто знаходили там стару зброю, укриту таким товстим шаром іржі, що важко було навіть сказати, що це є. Зокрема їм траплялися рапіри, вістря списів, сокири, а ще — леза великих ножів. А якось вони відкопали старезного однозарядного пістолета з відламаним затвором.

Однак того дня на них чекала незвичайна знахідка. Вони неквапно простували вздовж струмка, там, де були руїни старої церкви, аж раптом Клінт угледів якусь дошку, що стирчала з-під землі. Звичайно, він узявся її відкопувати, і… аж підстрибнув із переляку: просто на нього дивилися порожні очні ямки людського черепа!

Оговтавшись трохи, діти почали розглядати знахідку — це був невеличкий скелет, загорнутий у вже зітлілу тканину. Клінт, демонструючи свою сміливість, нагнувся та витяг темно-жовтого черепа (Джинні до тієї миті була впевнена, що кістки — завжди білі), що був завбільшки з мускусну диню. А тоді видобув ще й намисто — воно було, мабуть, із золота, — що лежало на ребрах скелетика.

— Це ж дівчисько! — вигукнув він.

Клінт демонстративно роздивився череп і викинув його в траву. Джинні хотіла торкнутися його, та не наважилася. Натомість Пол повернув череп туди, де він лежав раніше, а тоді накрив труну кришкою та засипав її землею й камінням.

— От дурень! — загиготів Клінт. — Тварини ж усе одно її відшукають!

— А чого їм копирсатися в труні? — тільки й сказав Пол. — Там же немає нічого їстівного.

Повернувшись до струмка, вони роздяглися, хоча спідню білизну залишили на собі, бо вважали себе вже надто дорослими. І, повсідавшись у прохолодній водичці, задивилися на пасовиська, руїни церкви та далеку річку Нуесес.

— Скільки ж їй було років? — прошепотіла Джинні.

— Невеличка ще зовсім, — мовив Пол.

— Гадаю, десь твого віку, — відгукнувся й Клінт.

Посидівши трохи й відчувши, що стає холодно, діти вилізли з води; у струмку-бо температура завжди була однаковою — яка б страшенна спека не панувала. Вони повсідалися на теплих пласких каменях та й заходилися наминати бутерброди, знічев’я спостерігаючи за коровами, які напасалися неподалік від руїн церкви. Аж раптом звідкілясь узявся здоровенний бугай. Він постояв трохи, з шумом втягуючи носом повітря, а тоді попрямував до корови, яка напасалася дещо віддалік від своїх подруг. Угледівши бугая, корова дременула геть. І Джинні подумала, що буде жахливо, якщо тварина пробіжиться просто по дитячій могилці. Та, на щастя, корова побігла геть у інший бік.

— Усі вони такі, — зубоскалив Клінт. — Тікають, старанно вдаючи, що бояться. А насправді тільки того їм і треба! Ось побачите — вони зараз неабияк розважаться.

Дівчинка з нервовим смішком звела ноги докупи. Вона знала, що під ніжними волосинками та невеличкою ділянкою дуже чутливої шкіри є крихітний отвір, призначений для того, щоб туди проникала чоловіча плоть. Але щоб вона, Джинні, колись дозволила комусь таке з нею зробити… Це треба, щоб Господь зовсім відібрав у неї здоровий глузд — як, наприклад, тоді, коли вона згодилася позичити Полу свого коня.

— Ти ба! — вдоволено загиготів Клінт, киваючи братові на Джинні. — Вона розуміє, про що я.

Корова підіймалася пагорбом, але, побачивши дітей, зупинилася на якусь мить. А бугай тим часом не дрімав: раз-два — і застрибнув на неї.

— Оце так «інструмент»! — знову гигикнув Клінт.

Джинні не дуже-то й придивлялася до того, що там виробляв із коровою бугай. Адже й без цього було зрозуміло, що він запхав у неї свого «інструмента». Нарешті бугай зліз із корови, після чого ще довгенько стояв на місці, важко відсапуючись.

— Колись і на тебе отак залізе якийсь здоровенний бугай, — не вгавав Клінт.

— Облиш її! — не витримав Пол.

Брат штурхонув його кулаком, але він не відреагував — просто сидів і думав про щось своє. Бідолашний добрий Пол. Мине всього-на-всього кілька років — і Джинні покладе листа зі страшною звісткою до шухлядки братового письмового стола. І його кімнату відтоді раз на тиждень прибиратимуть, але ніхто там уже не житиме. Залишиться тільки світлина, що навіки зберегла образ Пола-школяра, та кілька дешевеньких романів про ковбоїв на книжковій поличці. Бідолаха загине від кулі в Арденському лісі, серед метрових кучугур снігу. І до останньої миті свого життя не припинить дивуватися, як це надворі може бути так холодно. Адже в південній частині Техасу, де він виріс, такого ніколи не буває.

А Клінт зустріне свою загибель навіть раніше за Пола. В Італії. Та поки що вони всі були разом. І коли минув довгий спекотний день, Джинні, яка вже збиралася вкладатися спати, отримала від Клінта подарунок — намисто, яке вони знайшли в дитячій могилці.

Клінт Безсердечний — так Джинні називала брата, хоча й знала, що це зачіпає його за живе. Він-бо любив убивати пташок і дрібних тварин, а тоді знімати з них шкурки та набивати їх ватою, навмисне спотворюючи їхню форму (після цієї процедури взагалі неможливо було сказати, яким істотам належали ці шкурки); цими потворними опудалами була переповнена його кімната. У чотирнадцять років хлопець уже чудово вмів робити все, що вимагається від працівника ранчо. Проте батька цікавив передусім не він, а Джонас. Найстарший. Клінт був значно вправнішим вершником, ніж

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: