Твори - Гі де Мопассан
Тільки-но вона пішла, Бертен узяв капелюха, пальто і вийшов. Холодне сонце з синього неба, вкритого пеленою туману, кидало на місто бліде, трохи штучне й сумне світло.
Деякий час він простував швидко й роздратовано, штовхаючи перехожих, щоб не відхилятись від прямої лінії, і його нестямний гнів проти пані де Гійруа потроху заступали скорбота й жаль. Повторюючи сам собі всі докори, що їх кидав їй, і дивлячись на зустрічних жінок, він пригадував, яка вона гарна й спокуслива. Подібно до багатьох інших чоловіків, котрі в цьому не признаються, він завжди чекав неможливої зустрічі, рідкісного, єдиного, поетичного, палкого почуття, мрія про яке витає над нашими серцями. Хіба ж він не був до цього близький? Хіба вона не була тією жінкою, яка могла б дати йому це майже неймовірне щастя? Чому не можна впіймати того, за чим женешся, а здобуваєш тільки жалюгідні крихти, чому ця погоня за розчаруванням завдає ще більше страждань?
Він гнівався уже не на неї, а на саме життя. Тепер, міркуючи, він вирішив, що йому нема чого гніватись на неї.
Зрештою, чи міг він докоряти їй у тому, що вона була з ним ласкава, добра й мила? А вона могла б закинути йому, що він поводився, як негідник!
Додому він вернувся сумний. Йому хотілось просити в неї пробачення, присвятити себе їй, змусити забути минуле, і він силкувався щось придумати, аби показати їй, що він буде покірним із нею, поки його й віку.
Узавтра вона прийшла з дочкою, сумно всміхаючись, така сповнена печалі, що художник немов побачив у її синіх, іще недавно веселих очах увесь біль, усі муки сумління й розпач жіночого серця. Зворушений жалем і бажаючи, щоб вона швидше все забула, він почав ставитися до неї з обережною стриманістю й виявляв найтоншу прихильність. Вона відповідала ніжно, ласкаво, але із стомленим, пригніченим виглядом жінки, яка страждає.
А він, дивлячись на неї, знову проймався шаленим бажанням кохати її і бути коханим, він питав себе, як може вона не гніватись, приходити сюди, слухати його й відповідати після того, щб між ними сталося.
Якщо вона могла бачити його, чути голос і в його присутності миритися з єдиною думкою, яка не покидає її ніколи, то, виходить, думка ця не була їй нестерпною. Коли жінка ненавидить чоловіка, який її згвалтував, ненависть її вибухає, тільки-но вона його побачить. Але байдужим цей чоловік їй не буває ніколи. Вона його або ненавидить, або прощає. А коли прощає, то вже недалеко й до кохання.
Поволі малюючи, Бертен міркував і добирав дрібні, точні, ясні та певні доводи, почуваючи себе просвітленим, сильним, і від цього часу — господарем становища.
Трбба тільки бути обережним, терплячим, відданим — і рано чи пізно вона знову віддасться йому.
Чекати він умів. Щоб заспокоїти і знову підкорити її, він і собі вдався до хитрощів, приховував ніжність під зовнішнім каяттям, виявляв нерішучу уважність, прикидався байдужим. Бувши впевненим у близькому щасті, він уже не надавав великого значення тому, коли воно прийде — трохи раніше чи пізніше! Він навіть відчував дивовижну й витончену втіху в тому, щоб не поспішати, підстерігаючи її, кажучи собі: «Вона боїться», — бо вона завпеди приходила з дитиною.
Він почував, що вони повільно зближуються, що в поглядах графині з’являлось щось чудне, вимушене, болісно ніжне, — той поклик душі, що бореться, поклик волі, що виснажується й ніби говорить: «Та бери ж мене силою!»
Через деякий час вона знову прийшла сама, заспокоєна його стриманістю. Тоді він став поводитися з нею як приятель, як товариш, і розповідав їй про своє життя, про наміри — зовсім по-братньому.
Ця простота поводження чарувала її, вона з радістю взяла на себе роль порадниці, улещеної тим, що він вирізняє її серед інших жінок, і була переконана, що його талант стане ще витонченішим від такої духовної близькості. І, радячись з нею та виказуючи їй неабияку пошану, він природно навів її на думку перейти від ролі порадниці до священного покликання натхненниці. її полонив такий вплив на великого митця, і вона майже погодилась, аби він любив її як художник, що його творчість вона надихає.
Якось увечері, після тривалої розмови про коханок славетних художників, вона непомітно для себе опинилася в його обіймах. І вона вже не намагалась вирватися й відповідала на його поцілунки.
Тепер її вже не мучило каяття, а тільки невиразне почуття падіння, і, у відповідь на докори розуму, вона повірила, що така її доля. її вабило до нього незайманим серцем, незігрітою душею, і поступово влада його любовних пестощів перемогла її тіло, і мало-помалу вона прихилилась до нього, як прихиляються ніжні жінки, що покохали вперше.
А він переживав напад гострого, чуттєвого, поетичного кохання. Іноді йому здавалося, що він, простяглій руки, злетів на небо і пригорнув чудову, крилату мрію, що вічно ширяє над нашими надіями.
Він закінчив портрет графині, звичайно, найкращий із тих, які малював досі, бо побачив й відбив у ньому те невиразне, що художникові майже ніколи не щастить показати: той відблиск, ту таємницю, той образ душі, що майже невловимі на обличчі.
Минули місяці, потім роки, але вони майже не ослабили уз, які з’єднували графиню де Гійруа та художника Олів’є Бертена. У нього вже не було колишньої запальності, її заступила спокійна, глибока, схожа на любовну приязнь прив’язаність, яка стала для нього звичкою.
А в неї, навпаки, невпинно зростала пристрасна, вперта прив’язаність, яка буває у жінок, що віддаються чоловікові цілком і назавжди. Такі ж чесні й щирі в зраді, якими вони могли бути б у шлюбі, ці жінки присвячують себе єдиному почуттю кохання, від якого їх ніщо не відверне. Вони не тільки люблять свого коханця, але й хочуть любити його, їхні очі бачать тільки його, серце живе тільки думкою про нього, і ніщо стороннє в нього ввійти не може. Вони зв’язують своє життя так рішуче, як зв’язує собі руки людина, що вміє добре плавати, але хоче кинутись з моста в воду, щоб умерти.
Відколи графиня віддала всю себе Олів’є Бертенові, її мучили сумніви — чи вірний він їй. Адже ніщо не стримувало його, крім чоловічого бажання, примхи, скороминущо-го потягу до жінки, що її він зустрів випадково, як зустрічав і багатьох інших 1 Яким вільним і піддатливим
