Твори - Гі де Мопассан
Чи кохав він її? Бажання володіти нею ледве ворушилось в ньому і він навіть не думав, що це можливо. Раніше, коли жінка йому подобалась, жага охоплювала його враз, і він уже простягав до неї руки, немовби для того, щоб зірвати плід, — але ні її відсутність, ні її присутність ніколи глибоко не хвилювали його таємних дум.
А пристрасть до цієї жінки, ледве торкнувшись його, немов причаїлась, сховалася за іншим, більш сильним почуттям, ще невиразним, яке лише пробуджувалося. Раніше Олів’є гадав, що кохання починається мріями, поетичним піднесенням. А те, що він почував тепер, походило, здавалось йому, з якогось незбагненного хвилювання, не стільки духовного, скільки фізичного. Він став нервовим, трепетним, турботним, мов людина, в якої починається хвороба. Але до цієї гарячки крові, яка заражала своїм хвилюванням мозок, не домішувалося нічого болісного. Він, звичайно, знав, що причина цього хвилювання криється в пані де Гійруа, в спогадах про неї та в чеканні її приходу. Він не почував, що прагне до неї всією істотою, але завжди почував у собі її присутність, ніби вона його й не покидала: покидаючи його, вона залишала в ньому частку самої себе, щось невловиме й невисловлене. Що саме? Чи не кохання? Аби побачити й зрозуміти це, він заглиблювався тепер у власне серце. Вона була чарівна, але не відповідала тому образові ідеальної жінки, що створила його сліпа надія. Кожен, хто прагне кохання, уявляє духовні якості й фізичні чари жінки, що його спокусить; а пані де Гійруа, дарма що вона подобалась йому безмежно, не здалася тією жінкою.
То чому ж він думав про неї більше, ніж про інших, інакше, невідступно?
Чи не потрапив він просто у пастку її кокетства, яке давно вже відчув і зрозумів, та, піддавшись на ці хитрощі, підпав під вплив тих особливих чар, що виникають у жінок від бажання подобатись?
Він ходив, сідав, підводився, запалював цигарку, кидав її і щомиті позирав на стрілку годинника, яка поволі, непомітно наближалась до призначеної години.
Кілька разів він навіть поривався зняти нігтем опукле скло над двома золотими рухливими стрілками й посунути більшу стрілку до цифри, до якої вона так поволі наближалась.
Йому уявлялося, що цього буде досить, аби відчинилися двері й з’явилась та, кого він чекав, обманута цими хитрощами. Потім сам сміявся з цього упертого й нерозумного дитячого бажання.
Нарешті він спитав себе: «Чи не можу я стати її коханцем?» Ця думка видалась йому незвичайною, майже нездійсненною та й зовсім недоцільною через ускладнення, що могли виникнути в його житті.
Проте графиня йому дуже подобалась, і він дійшов висновку: «Справді, я опинився в сміховинному становищі».
Годинник продзвонив, і Бертен затремтів од цього звуку, що сколихнув йому не так душу, як нерви. Він чекав її з тим нетерпінням, що побільшується з кожною хвилиною запізнення. Вона завжди була точна, отже, хвилин за десять мусить прийти. Коли ж ці десять хвилин минули, він відчув неспокій, немовби від наближення якогось горя,
потім обурився, що через неї втрачає час; і раптом зрозумів, що дуже страждатиме, коли вона не прийде. Що робити? Він чекатиме! Ні, він піде, — аби вона не застала нікого в майстерні, якщо випадково прийде, дуже спізнившись. Він піде. Та чи надовго її залишити саму? Чи не краще залишитись і кількома ввічливими, холодними словами дати їй на' здогад: він не з тих, кого примушують чекати? А що, як вона зовсім не прийде? Тоді він одержав би телеграму або листа, принесеного лакеєм чи розсильним. А як вона таки не прийде, що робити? Цей день втрачено, він не зможе вже працювати. Що тоді?.. Тоді він піде н навідати, бо почував потребу бачити її.
Справді, він почував потребу бачити її, глибоку, гнітючу, болісну потребу. Що ж це? Кохання? Але він не почував ні збудження думки, ні піднесення почуттів, ні мрійності в душі, коли переконався — він дуже страждатиме, якщо вона не прийде.
Дзвінок із вулиці пролунав на сходах маленького будинку, і в Олів’є Бертена перехопило дух; потім він так зрадів, що крутнувся на місці, підкинувши вгору цигарку
Вона ввійшла сама.
Він зразу ж відчув у собі дивну сміливість.
— Знаєте, про що я думав, чекаючи вас?
— Ні, не знаю.
— Я себе питав, чи не закохався я у вас.
— Закохались у мене! Ви з глузду з’їхали!
Але вона усміхалась, і усмішка ця говорила: «Це мило, я дуже задоволена».
— Ну, це ви несерйозно, — вела вона далі.— До чого ці жарти?
— Навпаки, я дуже серйозно, — відповів він. — Я не запевняю вас, що закоханий, але питаю себе, чи не починаю закохуватись.
— Що вас наводить на таку думку?
— Бо хвилююсь, коли вас немає, і радію, коли ви приходите.
Вона сіла.
— О, не хвилюйтесь через такі дрібниці! Поки ви спокійно спите і зі смаком обідаєте, небезпеки ще немає.
Він засміявся.
— А якщо я втрачу сон і апетит?
— Попередьте мене.
— І що тоді?
— Тоді я дам вам спокій, щоб ви видужали.
— Щиро дякую.
І на тему цього кохання вони розмовляли весь сеанс у жартівливому тоні.
В наступні дні було те ж саме. Сприймаючи це як дотепний, незначущий жарт, пані де Гійруа, входячи, весело питала:
— Як сьогодні ваше кохання?
І Бертен серйозно й невимушено розповідав про перебіг цієї хвороби, про внутрішню, невпинну й глибоку ніжність, що зароджувалась і чимдалі міцніла у ньому. Він докладно аналізував свої переживання, годину по годині після вчорашньої їхньої розлуки, жартівливим тоном професора, що читає лекцію; і вона слухала його уважно, трохи збуджено, схвильована цією історією, що здавалася романом, героїнею якого була вона сама. Він ласкаво й весело перелічував усі ті турботи, жертвою яких став, проте голос його інколи тремтів, у словах чи в інтонації бринів біль його серця.
А вона без угаву розпитувала його, захоплена цікавістю, втупивши в нього очі; його слова хвилювали й зачаровували її.
Іноді, підходячи до графині, щоб виправити позу, Бертен брав її руку й пробував поцілувати. Вона відсмикувала пальці від його уст і, насупивши трохи брови, казала:
— Досить, працюйте.
Він знову брався до роботи, але не минало й п’яти хвилин, щоб вона йому не ставила якогось запитання, наводячи його на єдину тему, що їх цікавила.
Тепер у її серці зароджувалось побоювання. Вона жадала, щоб у неї закохалися, але не
