Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Ти займаєшся латиною, Мішелю?
— Ні.
— Першочергово треба вивчити латину, хай навіть ця мова не така цікава, як грецька, з якої перша багато запозичила.
— Власне, у мене проблеми з математикою.
— О, математику придумали греки: Евклід, Піфагор, Архімед, Фалес. Самі генії. Як бажаєш, я навчу тебе грецької.
— Слухай, Грегоріос, я французькою нічого не тямлю.
— Тобі ж гірше. Залишишся варваром. Від грецького «barbaros», що означає «тупий».
Коли Ігор із Вернером попросили його допомогти Тібору, Грегоріос відмовив. Його робочий час розподілений за міністерським графіком — і жодної хвилинки на нового учня.
— Як зручно виходить — у нього немає грошей тобі платити, — постеріг Вернер. — Давай, напружся, Грегоріосе. Ти ж у курсі ситуації. У тебе єдиного досконала вимова. Ти достоту як парижанин.
— Ти чудовий педагог. У твоїх учнів відмінні результати, — вів далі Ігор.
— Згляньтеся, друзі, не відбирайте в мене останній ковток свіжого повітря. Єдина мить перепочинку за скажений день. І я проводжу її тут, з нормальними людьми, а не святошами. Ви навіть не уявляєте, що мені доводиться терпіти.
Вони наполягали. Кожен їхній аргумент наштовхувався на тверду та ввічливу відмову. Щоденна шахова партія була йому життєво потрібна. Він рішуче відмовлявся жертвувати єдиною годинкою свободи. Вернер притих і шукав якоїсь альтернативи, аж раптом помітив Ігоря, що кивав головою, стис губи та підморгував очима.
— Маю залізний аргумент, — пробурмотів Ігор.
— Мені шкода, друзі. Ніщо й ніхто не змінить моєї думки.
— Тібор посилено готується до ролі Едіпа, але з його вимовою — жодного шансу.
— Едіпа з «Царя Едіпа»?
— Можеш уявити Едіпа з угорським акцентом?
— Так і є, це неможливо. Якби ж ви тільки почули Софокла грецькою, то зрозуміли б, що таке істинний театр. «Орестея» Есхіла — то трагічна поема, де слова сама музика. А французькою — суцільний гротеск.
Ігор полетів до таксофона й попередив Імре, щоб той передав Тіборові, що Грегоріос даватиме йому безкоштовні уроки, щоб позбавитися проклятущого шипіння. Імре переповів йому Ігорові слова:
— Один режисер розглядає тебе на роль Едіпа.
— Едіпа? Та це ж казково. Мама розповідала, що це виняткова річ. Вона бачила постановку в Будапешті. А хто постановник? Який театр? — згорав від цікавості схвильований Тібор.
— Не квапся. Працюй над текстом, щоб прослуховування пройшло як по маслу.
Допевне, Імре вартувало бодай трохи все продумати, уточнити деталі, бути обережнішим. Але по вуха в радості від розв’язання проблеми, він дозволив Тіборові залишитися з Грегоріосом тет-а-тет.
— Я безмежно вдячний за твою люб’язність, Грегоріосе. У тебе так мало часу. Я ціную те, що ти для мене робиш. Маю надію, одного дня я заговорю французькою, як ти.
— Греки не мають акценту. Це ми придумали дикцію. Не бійся, Тіборе, я не змушуватиму тебе розмовляти з камінцями в роті.
— Я стану твоїм найкращим учнем. Для мене це питання життя і смерті.
— Як хочеш позбутися гугнявості, Тіборе, розмовляй повільно. Наче роздумуєш над кожним реченням. Поділяй усі слова на склади, дотримуйся однієї тональності й наголошуй останній склад чи там, де спадає дихання. Наприклад: я замовив — наголос на вив, чай з молоком — наголос на ком.
— Я замовив чай з молоком.
— Засунь пальці до рота, розтягни рота до вух та дозволь вийти звуку з живота.
— Я за-мо-вив чай з мо-ло-ком.
— Чудово! Давай попрацюємо над текстом. На практиці дієвіше.
Грегоріос витяг із портфеля дві брошурки і простягнув Тіборові, той здивовано глянув.
— Краще взяти оригінальний текст.
— Цей хороший. Чудовий переклад.
— У ньому немає потреби. Я працюю над «Пекельною машиною».
— Ти про що взагалі?
— Про п’єсу Кокто.
— Ти гратимеш «Царя Едіпа», п’єсу Софокла.
— Я не гратиму цю допотопність, я гратиму Едіпа у постановці Кокто!
— Як ти взагалі наважуєшся порівняти жалюгідну буфонаду того гомика з «Царем Едіпом» — однією з найвидатніших п’єс людства!
— Та вона громіздка, віджита, бундючна й застигла в часі.
— Ми винайшли театр і психологію за двадцять чотири століття до Фройда.
— Біда в тім, що відтоді ви більше нічого не винайшли. Світ змінився, а ви того навіть не помітили.
— Як може угорець осягнути самого Софокла?
Грегоріос підвівся, зібрав брошурки та пішов не розрахувавшись.
— Знаєш, що тобі скажуть гомики?.. Продажна підстилка для кюре! — прокричав своєю «чайномолочною» вимовою услід Тібор.
Отака історія Тіборового невмирущого акценту. Відтоді вони з Грегоріосом не розмовляли, ба більше, показово ігнорували один одного. Імре вдалося знайти йому кілька скромних ролей. Тібор погодився. Його мали запам’ятати й помітити. Тіборові дісталося одинадцять реприз інспектора поліції в одній серії «П’яти останніх хвилин»[93], де він зіграв помічника комісара Бурреля. Його єдиний діалог зводився до чотирьох-п’яти «ОК, шеф», що їх він вимовляв наче справжній француз, завдячуючи тривалим репетиціям з Ігорем. Хоча текст був мізерним, платили непогано. Тібор припустився помилки, коли посварився з режисером, вимагаючи розвинути його персонаж. Він покладав значні сподівання на запрошення «Комеді Франсез». Кого він там тільки не грав: воїна з алебардою в «Аталії»[94], римського легіонера й сенатора у «Береніці», іспанського гранда та лакея в «Рюї Блазі»[95], і мавританського принца, і торговця, і гондольєра у «Добрій матері»[96]. То були німі ролі, чиста масовка. Він усе намагався бодай на кілька кроків наблизитися до авансцени, однак усе одно чахнув у тіні.
Імре осяйнула геніальна ідея — взяти псевдонім. Вмовити його було непросто. Після бурхливих клубних обговорень зупинилися на, здавалося, стовідсотково французькому імені Франсуа Лімузен. Надалі Тіборові довелося приховувати свою національність. Попри нове прізвище, постановники все ж уловлювали неприємну вуху говірку й цікавилися в асистентів, він з Ельзасу, Бельгії чи, може, Лімузену. Франсуа Лімузен, як і Тібор Балаж, не знаходив роботи. За два роки даремних побивань псевдонім був забутий. Тібор відновив власне ім’я. Завдяки співвітчизнику, що працював на студії дубляжу в Булонь-Біянкурі,
