Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Мені шкода, Ігорю, але ти мені нагадуєш нашого вчителя плавання з ліцею в Кельні. Він навчав нас, читаючи підручника, бо сам плавати не вмів.
— Ну а від тебе він перейме хіба твою тевтонську говірку.
— Ми як ті два євнухи, що розмовляють про кохання.
— Француз був би якнайдоречніший.
— Ще й педагог.
Серед усіх їхніх знайомих тільки один був наділений потрібними якостями. Вони подумали про нього водночас.
— Він не погодиться.
Грегоріос Петрулас був справжній клубний унікум. Він утік з рідного краю, бо комуністів там переслідували й одразу винищували. Він покинув Грецію 49-го, під кінець громадянської війни. За його голову призначили винагороду екстремісти монархістського руху, що вже вбили обох його братів. Грегоріос був невигубний і роз’ярілий комуніст, через що був геть непередбачуваний, навіть із найліпшими друзями. Він зажив репутації зайдиголови, від збудження вмить скочувався до пригніченості, а від балакучості до прострації, і ніхто не знав чому. Він був запальний, ловив вас в обійми, а за мить уже величав кретином, сволотою й фашистом, що, на його думку, було плеоназмом, від грецького «pleonasmos» у значенні «надмірність». Грегоріос не лінувався в кожному реченні відшукувати етимологію від грецького слова, це чітко свідчило, що наша первісна цивілізація була грецькою, і нашою самобутністю ми завдячуємо саме грекам, але ж які ми невдячні, латинською «cognoscere» — ну то так, до слова.
— Мені соромно за те, що я накоїв. — Його часом пробивало, і він поринав у спогади.
— Що ти накоїв?
Він підводив голову, знизував плечима.
— Цьому покладено край. Усім начхати. Ходиш, чи як?
Грегоріос був учитель латини та давньогрецької в добрій десятці приватних шкіл. Робота змушувала його літати з одного краю паризького регіону в інший, щоб встигати розпилювати свої безцінні знання. Єдині школи, що пропонували йому місце, були на утриманні священиків чи черниць, для яких було справою честі вести далі активне вивчення давно мертвих мов. Проблема полягала в тому, що Грегоріос ненавидів церкви взагалі та кюре зокрема. Колишній учитель французької ліцею Патіссії в Афінах перебрався до Парижа і чекав не інакше як гостинного вітання. Міністерство національної освіти відповіло, що його диплом не годиться для роботи у Франції. Йому вдалося посісти єдине місце в приватному ліцеї Святої Терезії — закладі для шляхетних дівчат XVI округу. На роботу його взяли напрочуд швидко. Отець-директор усадовив його перед собою, зміряв поглядом та, відкинувши формальності, заговорив латинською. Грегоріос відповів точно так само. Вони проговорили добру годину. Отець-директор одразу ж найняв його і довірив викладання грецької, бо сам нею не володів. Щоразу як вони перестрівались коридорами, то розмовляли мовою Верґілія.
— Допоки ми з вами нею розмовляємо, — казав він латиною, — ця мова не буде мертвою.
Грегоріосові була притаманна унікальна й жива манера викладання. Його учні складали бакалаврський іспит на оцінки куди вищі за їхні звичні сміхотворні результати. Саме це послугувало відправною точкою його нової кар’єри. Отець-директор устиг прив’язатися до нього, тому «на раз-два» вибив йому посвідку на проживання та робочу картку іноземця. Він був до того вдоволений роботою, що зарекомендував його колегам з інших католицьких шкіл. Грегоріос став авторитетним еталоном для гуманітаріїв церковних інституцій Паризького архієпископства. Але що більше зростала його затребуваність, то дужче це кидало його у гнів, граничний з апоплексією. Він таїв у собі гидливість до сутан та їхнього марнослів’я, до благопристойних сімей, яких фундаментальний катехізис мав підтримати в щоденних муках; переконував себе, що ці церковники не греки, відповідно, не мають нічого спільного зі жахіттям, скоєним на батьківщині з благословення православної церкви. Платили йому мало, тож доводилося поповнювати гаманець приватними уроками з дебільними учнями. Отак він познайомився зі зневіреним батьком одного з тих йолопів: чоловік був у захваті від ученості Грегоріоса та попросив стати його укладачем промов. Грек вагався. Цей неосвічений тупуватий депутат-пужадист був реакціонер, тож єдиним його переконанням була ненависть до «червоних». Під погрозливим натиском дружини і тому, що то греки винайшли дискурс, Грегоріос погодився. Принаймні так він міг вести далі справу Демосфена й Перикла. Він щедро начиняв виступи цитатами грецьких і латинських діячів, що викликало одностайне захоплення парламентаріїв, вони гарячково аплодували такому освіченому колезі. Він ділився з нами своїми докорами сумління й дилемами. Його найближчий друг і незмінний партнер Павло вислуховував його зі ввічливості. Украй швидко його балачки із самим собою зводилися до одного:
— Якби я розповів, що насправді думаю про кюре, вони виставили б мене за двері. Я скований.
— Нічого страшного, — відповідав Павло. — Ти точно не перший і далеко не останній, хто продається за миску сочевичної юшки.
— Я не продажний. А як ти вчинив би на моєму місці?
— Я б ходив. Годинник досі веде відлік. Тобі загрожує цейтнот і відповідний програш.
— Це не підступність, Павле. Ти це знаєш. Найгірше — вони мають мене за свого, коли я їх ненавиджу. Єдина річ, через яку я не жалкую, що вбив тоді кілька таких.
Після проголошення амністії Грегоріос міг би повернутися до Греції. Однак він закохався в Пілар, скромну молоду дівчину з тонкими рисами обличчя, доньку республіканських вигнанців, що викладали іспанську в одній із його приватних шкіл. Родина була відкрита до спілкування. Вони могли розповідати про зради, страхіття й ницість громадянських воєн на їхніх батьківщинах. Грегоріоса не здивувало викриття вчинених паскудств і морального падіння Іспанської католицької церкви, вони беззаперечно вартували Грецької православної. Через прекрасні очі Пілар, що не бажала розлучатися з ріднею, він відмовився повертатися на батьківщину та став парижанином. Вони побралися, і, попри власні переконання й аби потішити жінку, він
