Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Струг вилив! Вода, вода... Болять тебе, Тадзю, ніжки, болять... Яка ж ти, Гізеля. До Борку. Ні, не хочу! Нікуди не підемо. Стільки людей на відпусті!.. Виганяла Кася вовки, раз, два, три...

Сташек торкнувся маминого плеча.

— Мамочко, що з тобою?

Голос його дрижав і хотілося плакати. На цей раз немов отямилася, зреагувала. Перестала хитатися, опустила руки і поволі повернула голову в його бік. Дивилася широко розкритими очима.

— Мамусенько, це я, Сташек!

Пізнала його. Простягнула до нього тремтячу руку.

— Ааа! Так, так... синочку!.. Спи, Стасю, спи... Нічого, зі мною нічого. Так...— материнська долоня була гарячою, спітнілою. Раптом вишарпнула її, знову стиснула скроні і застогнала.

Сташек розбудив батька.

На світанку мама заспокоїлась, заснула. Дихала швидко, як риба, ловила повітря відкритими губами. Батько не лягав спати, до світанку було недалеко. Нервував, бо мусив йти на роботу. Сташек одяг штанці, втягнув через голову подертий светр, з якого вже виростав, і зсунувся з нар.

— У двір вискочу, — доповів батькові.

Двері були у другому кінці барака. Люди вставали до роботи. Біля бочки з водою і трьох грубок, які диміли, був великий натовп. Став на середині барака, бо помітив, як люди обвивали когось у простирадло.

— Зомбкова сьогодні вночі померла.

— Конколеві також не багато бракувало.

— Не плутайся під ногами! — крикнув на нього Зємняк.

Сташек вискочив перед барак. Сходило червоне сонце, срібний іній парив ступні холодом. Повертаючись, мусив почекати перед порогом, бо саме виносили Зомбкову. Батько був уже готовий до виходу.

— Що ти так довго там робив? Я мушу на роботу...

— Зомбкова померла, тату!

— Зомбкова? Що ти верзеш? Ще вчора...

— Зємняк з Яськом Шайною виносили її до моргу. Я бачив...

Батько нахилився над мамою. Торкнувся її лоба.

— Мама спить. Хай спить, це їй добре зробить. Гарячка спаде. Мабуть, простудилася. Пильнуй тут, Стасю, всього. Тадека одягни. А як мама проснеться, дай їй напитися. Тут, в горщичку, я заварив малинівку. А тут маєш кусок хліба. Мамі у воду покришиш. Хай обов’язково щось з’їсть. Ну й для вас по крихті... Ввечері супу з їдальні принесу, то всі наїмося. Спить мама, спить. То добре, добре... Пильнуй тут, Стасю, усього. А якби щось, то бабуня Шайніна або Земнячка тобі допоможе. Або пані Корчинська...

Люди вийшли на роботу. По бараку ліниво снували старухи, галасували дітлахи. На нарах лежали хворі. Щораз більше людей хворіло. І щораз більше вмирало. Сташек пригадав собі людей з першого барака. Сьогодні паню Зомбкову винесли. Вчора аж дві особи з їхнього барака померли: спочатку Ніський, а відразу після нього Гібалова. А ще пару днів тому Домбрувка і та дівчина, що Юзка була. Яке мала прізвище? Ну адже ж Врублевська! Хворіють люди в Калючому, вмирають. Кажуть, що то тиф або якась інша зараза.

Наслідуючи батька, Сташек обережно торкнувся материнського лоба. Був сухий і гарячий. Обтулив маму одіялом. Тадек, скручений в клубок, ще спав. Сташек сягнув по горнятко. Це було півлітрове біле емальоване горнятко з блакитними фіалками. Сташек пам’ятав, як з цим горнятком, ще в Калиновій, бігав до стайні на ранкове доїння корів. До цього горнятка мама наливала йому свіжонадоєного молока. Здував з молока піну і випивав його одним духом. Мама всміхалася і примовляла:

— Але з тебе телятко!

Це горнятко з фіалками поїхало з ними з Калинової до Ворволинців, потім до Червоного Яру, а тепер опинилося в Калючому, в Сибіру. Сташек сягнув по нього обережно, щоб не розлити напою, який батько приготував для мами з малинових стебел. Сьорбнув півковтка. Малинівка була ще тепла, гіркаво-терпка. Мама проснеться, то дасть їй напитися. Шкода тільки, що не мають ані шматочка цукру. А потім, як мамуся вже нап’ється чаю, то в цьому ж горнятку заварить води, посолить до смаку, бо солі то ще трохи мають, і накришить їй туди хліба. Добрий буде з цього суп, такий квасовий. Мама поїсть, підкріпиться для здоров’я. Сташек ковтнув слину. Завжди був голодний. У Калючому ніколи не наївся досита. Сягнув на поличку, де батько залишив хліб. Обережно розгорнув ганчірку. Четвертинка чорного хліба пахнула закваскою. Сташек підсунув хліб до носа і довго, з насолодою вдихав його запах. Узяв його долонями і оглядав з усіх боків. Насилу поборов спокусу, обмотав хліб і поклав на місце. Понюхав і вистачить. Тадеку відламає кусочок, але мамі найбільше, щоб швидше одужала. Свою порцію також може їй дати. Напевно дасть їй. А він, що там, почекає собі до вечора. Прийде тато зі зрубу, супу з їдальні принесе, то тоді всі разом собі поїдять. А мамусі знов дамо найбільше, щоб швидко одужала.

— Мамо! Мамусю!

— Тихо! Не репетуй, не бачиш, що мамуся ще спить! — приструнив братика, який щойно проснувся і тер кулачками заспані очі. Тадек, як на його чотири літечка пристало, з того, що навколо нього діялося, розумів небагато. Хоч треба признати, що старався. І Сташека слухав. Батьки